1 вересня завжди згадую роки вчителювання в Радиванівській одинадцятирічці. 1995-го я прийшов після педінституту в сільську школу, щоб не забрали в армію. Тоді закон звільняв сільських учителів від військового обов'язку. Приїхав із райцентру до села за три дні до першого дзвінка.
- Ну що, Віталію, - каже після знайомства директор, 54-річний Сергій Сергійович. Витягує з кишені жменю купонів. - У магазині є "Московська". На, збігай, пообідаємо. На кухні дівчата насмажать картоплі, витягнуть квашених помідорів.
Із трьома пляшками оковитої сідаємо по обіді в майстерні, на дерев'яному станку. Директор за раз розливає в чотири стакани пляшку. Після третьої колеги вчать премудростям педагогіки.
- Якщо вже допече якийсь бовдур, то бий, щоб ніхто не бачив, - директор чмокає солоним помідором. - Без свідків не докажуть, шо бив. І поакуратніше крути "шури-мури" з дівчатами. Це село, люблять кістки перемивать, вмить опозорять. Або якась шустра женить, що й не оглядишся.
Поакуратніше крути "шури-мури" з дівчатами
Учитель фізкультури Василь Петрович, низенький із чорними вусиками й дивовижно схожий на артиста Панкратова-Чорного, радить: якщо вже перед уроком і питимеш чарку, то бери тільки "Столичну", від неї немає перегару.
До ночі колеги розповідали, де в окрузі грибів найбільше, де щуки ловляться, куди по коропи йти.
- А як із навчальним процесом, як діти, чи є майбутні медалісти? - запитую.
- У нас так заведено, щоб за столом про роботу - ні слова, - сміється Василь Петрович.
За два роки я покинув село й поставив хрест на педагогічній кар'єрі. Поїхав до батьків у Кам'янку. Слава Богу, не женився й не прибив якогось "бовдура", хоч інколи хотілося. А Василя Петровича й Сергія Сергійовича свого часу місцеві дівчата оженили.
1 
1
Комментарии
8