Нассім Ніколас Талеб, лівансько-американський автор, написав понад 400 сторінок про одну просту метафору: у житті часом відбуваються події, що ламають уявлення про можливе та неможливе. Наприклад, коли у XVII столітті європейці побачили чорних лебедів в Австралії, це зруйнувало багатовікову певність у тому, що ці птахи можуть бути тільки білі.
Білоруські протести 2020 року є чорним лебедем для Східної Європи. Головне в них – не те, подібні вони до Майдану чи ні, переможе на них Росія чи ні. Головне в них – їх повна несподіваність.
Останні 20 років для багатьох "зовнішніх спостерігачів" Білорусь була країною, де нічого не відбувалося. Занадто нудною, забетонованою. У цьому сенсі вона була повною протилежністю і України, і Росії.
У РФ теж нічого не відбувалося – Путін собі та й Путін, але вона постійно провокує події за своїми межами. Анексії, вторгнення, втручання у вибори, промови-погрози – Кремль компенсував нудність внутрішньої політики нахабністю поведінки у світі.
В Україні ж постійно відбувалося надто багато – революції, Майдани, зміна влади, корупційні скандали, війна, волонтери, суспільні зміни – так багато, що часто породжувало у "зовнішніх спостерігачів" втому. Мовляв, дайте відпочити, спокійно подивитися футбол.
І ось Білорусь. Все ж ніби закатали в асфальт. Залили бетоном і обмотали колючим дротом. І раптом крізь усе це проріс сад – і в нього з'явилися захисники. Проріс так, що треба було кликати асфальт і бетон із "союзного государства".
Але питання полягає також ось у чому: якщо в Білорусі з'явився чорний лебідь – чи може він з'явитись і в Росії? Якщо у Білорусі ймовірним стає неймовірне – чи може подібне відбутися і в серці імперії?
Часто повторюю: російська політична ідентичність будується на ідентифікації з царем. Українська – на протиставленні цареві. Ми анархічніші й більше цінуємо свободу, ніж росіяни, – принаймні у своїй більшості. Для нас "свобода" є дорожчим словом, ніж "порядок" чи "велич".
Але питання стоїть так: чи це протиставлення вічне? Чи може дух свободи і повстання проти насильства проникнути й до Росії? Чи можуть процеси, які тривають зараз у Білорусі, а перед тим у Грузії, Україні, Молдові, відбутись у сусідній державі? Чи маємо справу з транснаціональною ідеєю, радше ніж з особливостями національної політичної культури?
У мене немає відповіді на це запитання. Не знаю, що буде, якщо дух свободи по-справжньому підніме російське суспільство проти путінізму. Чи буде це революція, яка справді змінить систему? Чи це буде безумний бунт, що спрацює тільки на благо черговим фанатам "царя" і "сталіна"? Зрештою, російський філософ Микола Бердяєв, він народився під Києвом і довго тут жив, а тому дивився на Росію тверезо, давно показав, що російський бунт – це дзеркальне відображення російського авторитаризму, а російський революційний нігілізм – реінкарнація імперії.
Ми ніколи не знаємо, чим усе завершиться. Але важливо ось що: білоруські протести є вираженням тієї самої ідеї, що надихала український Майдан. Так, вони багато в чому відмінні. Але об'єднує їх спільна цінність: повстання проти насильства. Проти нестримного насильства божевільних диктаторів. Білоруські протести – це теж революція гідності.
Чи скористається Кремль білоруською ситуацією? Звісно, спробує. Чи виграє Кремль? На короткій дистанції – можливо. А на довгій – ні. Білорусь уже ніколи не буде такою, як до протестів. І вся Східна Європа ніколи вже не буде такою, як раніше. Як ніколи не буде такою, якою була до українських протестів. Енергія, яка живила наші Майдани, яка живила грузинську Трояндову революцію, протести в Молдові й Вірменії, – ця енергія тепер у Білорусі.
Тому для мене "Жыве Беларусь!" і "Слава Україні!" – майже синоніми. Сестри-близнючки
1 
1
Комментарии