– Дитинко, долю треба заробити. Коли вже заробив, то пильнувати, – щоразу повчала бабуся. Її вже немає 11 років, та ту фразу щороку згадую.
От і тепер, коли по телевізору знову показують народного депутата Михайла Гаврилюка. Ще майже рік тому він був просто козак Гаврилюк, якого роздягли "ягуарівці" на морозі.
– То ж була така бідна дитина, така бідна, – пригадує його хресна мати Марія Стратійчук, коли з колегою навідуємося в рідну Гаврилюкову Ярівку на Буковині. – Воно, бідненьке, на булочку не мало. Все приходив, просився до роботи, аби йому яку копійчину дала. Та то все доля…
У нас біля дому років зо п'ять стоїть прохач. Слідкує за зростанням цін: спочатку просив 50 копійок, потім – гривню, тепер уже 2 гривні. Коли тепліше, стоїть у сірому діловому костюмі. Має куртку, і довгий шкіряний плащ. Щовечора йде у сусідній супермаркет – бере чвертку недешевої горілки, стільки ж чорного хліба, інколи масло.
– Сьогодні скаржився, що мало заробив. То я йому "джентльменський набір" у кредит дала, – під вечір касирці хочеться поговорити, покупців нема. Зручно вмощується за касовим апаратом. Наче не помічає, що поспішаю. – Я ж його давненько знаю. Не завжди попрошайкою був. У молодості в політехнічному інституті викладав. Здається, доцента отримав. Та комусь зі студентів на сесії дорогу перейшов. Його в темному провулку зловили – по голові надавали. Довго в реанімації до тями приводили. Після контузії життя перевернулося, жінка пішла.
Тепер щоранку тому прохачу даю 2 гривні. Бо не знаю – мені долю ще треба заробити, чи просто втримати.
1 
1
Комментарии
1