Фейсбук нагадує, що три роки тому я був у Бельгії. Місцевий Том провів нас з аеропорту "Завентем" якимись тільки йому знайомими коридорами, й ми опинилися на пероні залізничного вокзалу. А потім сіли у двоповерховий потяг Париж — Амстердам і вирушили до Антверпена.
— Їдемо на північ, — сказав Том. — Буде Мехелен, а потім — Антверпен. А в зворотний бік, на південь — Шарлеруа — найбрудніше місто Бельгії.
За вікном лило, і співрозмовник розповідав, що в Бельгії дощі йдуть 199 днів на рік.
А мені раптом пригадалася історія з молодості.
Спекотне літо 1994-го. Мій товариш Михайло став чи не першим бізнесменом у Тальному. На місцевому млині, устаткованому імпортним швейцарським обладнанням Buhler, він купував борошно й возив у Херсонську область. Там продавав на базарі. Назад повертався з помідорами, якими торгував у Тальному.
У суцільному безгрошів'ї тих часів я наймався до Мишка експедитором — супроводжував товар і тягав мішки. За поїздку мав 20 доларів — місячну зарплату вчителя. Якось баба з кравчучкою купила мішок борошна. Доки я пхав його до хати, вона розповідала:
— Я зі Львівщини. У 1930 роках вийшла заміж. Із чоловіком поїхали в Бєлгію на заробітки.
Вона саме так і казала: "Бєлгію". І це різало слух.
— Він працював у шахті в Шарлеруа. Гарно жили, як у казці. Важко робили, але й мали все. Повернулися додому, а тут війна. Пішли в УПА й там Михайло загинув. Мене відправили в казахський Джезказган на мідні розробки. Потім дозволили повернутися в Україну. Але не на Галичину, а на Херсонщину. Тут і помру. Важко мені в степу: влітку спека, люди чужі.
Добре пам'ятаю, що в її дворі та хаті було гарно. Підметено, акуратні клумби й підрізані дерева. Зовсім не так, як у Шарлеруа, де колись були шахти й лили дощі. І де я ніколи не був.
1 
1
Комментарии