Білоруський мотив

В юності я трохи прожив у білоруському Могильові, на правому березі Дніпра. Він там ще не широкий, як у нас, а десь такий, як Сула під Лохвицею.

Якось весною, ввечері, на тому малому Дніпрі скресла крига. Біля самого берега, в сутінках, з тихим шурхотом пропливали великі крижини. Якби ступив на якусь із них — за день-два опинився б у Києві. Але тоді мені було туди не треба. Бо вечорами через міст я ходив на могильовський лівий берег, де жила дівчина, яка носила прізвище половецького хана, згаданого в "Слові о полку Ігоревім". А родом вона була з-під Полоцька, княжого міста тих самих стародавніх часів. Все це здавалось чарівним — і глибина історії, й узаємопов'язаність географії. Дівчина любила не мене — але то вже таке.

Ага, ще от що. Мій вечірній маршрут пролягав через глибокий кручений яр, де один з поворотів звався Інтернаціональним завулком (Інтэрнацыянальны завулак). Він мабуть, і зараз там є.

Оці згадки якось самі собою спливли, коли недавно прочитав список київських вулиць, що їх пропонують перейменувати. Поміж них — Білоруська, Мінська, Гродненська, Гомельська, Полоцька. І кольнуло в серце. От до Уссурійської чи Пітерської — байдуже, а до цих — ні. Може, причина не тільки в сентиментах юності, а глибше, в генетичній пам'яті про часи, коли ми всі жили обабіч шляху із Варяг у Греки, а московітів ще не було на світі.

Неймовірно, але серед пропозицій до перейменування є Брест-Литовський проспект. Точніше, той його окраїнний відрізок, який при Щербицькому зостався не перейменований на проспект Побєди. Я б повернув йому — на всю довжину, аж до Євбазу — стару назву, яка нагадує, що ми з білорусами жили у славному Великому Князівстві Литовському, знов-таки без москалів.

А оті вулиці — Полоцьку і т. ін. — зоставив би як є. Щоб нашим солдатам-білорусам було затишніше в Києві, коли вони прийдуть з війни. Бо додому їм повертатися ще рано.

×