Будда

Трохи південніше Києва, на лівому березі Дніпра, є одне чарівне місце, що його іноді вдається побачити, а іноді — ні. Часу на розглядання небагато, може, півхвилини, доки проходиш повз таку собі небідну садибу, сховану за залізними воротами. Вони інколи бувають трохи прочинені, й тоді за ними, на призьбі вілли, бачиш Будду. Він сидить, як належить, у позі лотоса. Сам на зріст — нижче середнього, витесаний з каменю, чий колір нагадує ягоди малини, коли вони примерзнуть.

Отих півхвилини вистачає, щоб зрадіти й відчути прилив тепла всередині тіла. Бо цілком очевидно, що ця статуя — не декоративна екзотика, а дещо інше. Люди, що тут живуть, приїхали з далеких країв, де залишилися їхні вічнозелені ліси. Кілька, привезених, може, аж звідти, тропічних рослин можна побачити у дворі. Вони ростуть аж до холодів у дерев'яних діжках, щоб Будда не почувався самотнім.

Сама ж ця садиба стоїть на березі каналу, що тягнеться від Бортницької станції аерації й недалеко звідси впадає в Дніпро. Санітарна служба не рекомендує ловити тут рибу, хоч все одно її ловлять — і люди, і чайки, і чаплі, і дикі качки. Всі вони тримаються поближче до прибережних очеретів. А де нема очерету, промишляють навіть бездомні собаки, яких тут багато. Голод навчив їх ловити мишей по-котячому. А зимою собаки заходять у воду по саме пузо, підстерігають сонну рибину й викидають її на берег.

Ці береги ще донедавна були таким смітником, що на нього з огидою й презирством озиралися навіть небагаті люди, не кажучи про багатих. Одначе, саме вони взяли й оселилися тут, прибрали сміття, й їхній Будда сидить лицем до каналу. І завдяки йому цей канал почувається річкою, а не просто канавою для відпрацьованих мертвих вод.

×