Вранці, спросоння, буває, не зразу й розбереш, що воно: чи то кіт гострить кігті об матерію, якою обтягнуте крісло, чи то краплі дощу падають знадвору на жерстяне підвіконня. Ці звуки на слух майже однакові. Дощовий ранок здається довшим, час тут тече повільніше, і од того загострюється відчуття, що живеш об'ємніше — заразом і тепер, і колись.
От недавно зі мною трапилась на цю тему щаслива історія. А передмова до неї така. Колись дуже давно я любив од наших воріт дивитись услід нашій бабі, яка, узявши у вузлик сяких-таких гостинців, ішла до сина Гриші, що жив трохи оддалік над шляхом. Баба минала шовковицю на вигоні, проходила повз довгі колгоспні сараї, далі зникала в долині й виринала вже аж коло кузні. А там пірнала в темну вуличку під деревами й пропадала з очей. В тій точці нібито безповоротно завершувалась картинка цього спогаду. А оце недавно мій брат, Гришин син, у телефонній бесіді обмовився, що, коли приходила бабуся, то приносила трохи горіхів і жменю лущеного соняшникового насіння. Він сказав це мимохідь, але при цьому, майже через шість десятків літ, моя картинка в уяві враз поглибшала, я побачив її не тільки од наших воріт, а й з того боку, побачив, немов зворотний бік Місяця, досі невидимий. І так гарно мені стало, бо оце і є ота повнота проживання часу, що досі здавався безповоротно завершеним, невидимим і недоступним.
Такі випадки рідкісні, вони тим і цінні, хоч і не завжди щасливі. Буває, наприклад, що прокинешся серед ночі — од того, що болить рука, якою ти колись міг легко, одним ударом, розкришити цеглину. Отже, "тоді" й "тепер" знов сходяться своїми краями. Лежиш у пітьмі, слухаєш дощ і думаєш: ну нащо вона мені здалася була, ота цеглина?
1 
1
Комментарии