Їхав зеленою лінією метро, надвечір. І тут до вагона зайшли хлопець і дівчина. Вони були якось дуже удвох – не знаю, як краще сказати. Удвох – і все. Вільних сидячих місць у вагоні зосталося вже небагато. Й ті двоє сіли окремо: він – коло мене, вона – навпроти. Однак, я ж казав, вони були настільки удвох, що між ними немов бриніла туго натягнута струна, невидима, але дуже відчутна. Я давно вже, а може, й ніколи, такої пари не бачив.
Й мені аж захотілося доторкнутися до тієї невидимої струни. Хлопець сидів коло мене, по праву руку. Я сказав йому: нехай твоя дівчина пересяде сюди, а я піду на її місце. Не думаю, що він хоч щось почув крізь стук вагонних коліс. Але дівчина вловила все враз, наче воно по отій струні передалося од мене до неї. Вона перепурхнула на моє місце, а я опинився навпроти й тепер добре бачив їх. Дуже молоді. Він – високий, довгоногий, чорнобородий, такий собі принц із "Тисячі й однієї ночі". Великі рельєфні кисті рук і пальці – як у піаніста. Очі темні, печальні. Вона – з половецькими вилицями, що часто буває в наших дівчат, хоч рідко – отак, щоб гарно.
Вони сиділи мовчки, тісно одне коло одного, взявшись за руки. Я почувався автором цієї картини й милувався нею. Уявляв себе човнярем, що перевіз її до нього на той берег і ні копійки не взяв. А ще був дуже гордий з того, що зробив цю рокіровку правильно й вчасно, бо ціле життя все хороше й правильне робив здебільшого заднім числом.
Хто вони були, куди їхали й чому – отак дуже удвох, як рідко хто? Наче вони на Землі – перші хлопець і дівчина, а других ще нема. Чи вони тільки сьогодні зустрілися й ще нічого не зробили, окрім як узятися за руки? Чи, може, все зовсім не так і вони вже знають, що скоро їм доведеться розлучитися, бо час такий, що це з багатьма трапляється.
Не знаю. Вони поїхали далі, я вийшов раніше.
1 
1
Комментарии
1