Гдє собакє мєсто?

Так казала колись моя сусідка своїй старій спанієльці. А та дивилася на хазяйку розумними й сумними очима. Вона знала, де її мєсто, але, мабуть, у цьому запитанні їй вчувалося ще щось філософське, складне не тільки для собак.

Усе це згадалося якось ненароком: одягнув стару куртку й знайшов у кишені забутого складаного ножа. А в його руків'ї просвердлена дірочка. І от само собою подумалося, що сюди б треба вставити кільце, а до нього причепити ланцюжок і закріпити його на поясі штанів. Так ми робили в армії, й той латунний ланцюжок звисав від пояса до кишені, немов аксельбант. Цей наївний шик дозволяли не всім, а тільки на другому році служби. Тут іще треба сказати от що: той ланцюжок брався від зливного бачка, були колись такі — чавунні, солідні, як невеличкі ванни, їх уже давно нема. Смішно тепер про це згадувати, але й приємно, бо тут одразу згадується ще одна історія.

А вона там у воді плаває — холодненька!

Якось нас, чотирьох сержантів, після "учебки" привезли на нове місце служби до Борисова — де, між іншим, колись служив батько Юрка Андруховича. От привезли і розкидали по різних батальйонах. І це якраз перед жовтневими святами. А в нас була із собою пляшка спирту. Але ж місце чуже, незнайоме. Один із нас, Толік Бутько, здоровенний білорус, сховав пляшку якраз у тому бачку — майже під стелею, ну хто туди зазиратиме? Ми ждали зручного дня — коли роздивимось, де тут що. Толік ходив і усміхався: "А вона там у воді плаває — холодненька!" Днів через два, коли обжилися, зазирнули туди — пляшки вже не було. Оце тобі й гдє собакє мєсто.

І завжди воно так: ти знаходиш у цьому ненадійному світі якусь гарну схованку, може — ідеальну, але хто тобі сказав, що цю схованку хтось не знайшов іще раніше?

×