Грядочка

Зайшов у двір до одного чоловіка, треба було дещо у нього попросити. Бачу — грядка. Земля у дворі зовсім бідна, й грядку зроблено ось як. Це така собі дерев'яна рама, ідеальний прямокутник, ширина — метр із чимось, довжина — мет­рів вісім. Всередину прямокутника насипано кращої землі. Упоперек рами, на однаковій відстані один від одного, натягнуто тоненькі жовті шнурки — рівно, як струни. Вздовж кожного шнурка рядочками зеленіє городина — ледь проклюнулась. Уся конструкція нагадує фортепіано з якого знято обшивку з тильного боку. А ще це чимось схоже на дуже збільшену мікросхему.

Хоч городина тільки недавно зійшла, впізнати її вже можна. Он два рядки редиски, ось кріп, далі салата. А онде щось незнайоме росте. Спитав у господаря, що воно таке.

— Зараз гляну! — сказав він. Виявилось, у кінці кожного шнурка причеплено картонну бирку, на якій написано, що саме посіяно вздовж цього шнурка. Отож, господар нахилився і прочитав:

— Рукола!

Згадую про це без найменшої насмішки. Бо переді мною — чоловік, який виріс на асфальті й ніколи не бачив, якою буває новонароджена редиска чи соняшник. Це — перша в його житті грядка, сконструйована звичним для нього способом (а він — інженер-електронщик, через те, може, грядка й схожа на мікросхему). Тут змішалась математична серйозність і майже дитяча наївність. Можливо, є таємна надія, що урожай на цій грядці дозріє якраз тоді, коли дочка господаря повернеться додому з евакуації.

Давненько вже я не був отак зворушений через дрібницю — бо за нею проступив наш нинішній світ з усіма його тривогами і надіями. Цей світ розколото на мільйони островів, загублених в океані. І на кожному острові — самотній Робінзон, який засіває своє маленьке поле жменею зерна, уцілілого після бурі й катастрофи. При тому Робінзон день у день вдивляється в порожній горизонт — чи не з'явиться там каравела під нашим прапором на щоглі.

×