Хосю

День закінчувався якось безславно й беззмістовно, й пора було повертатися додому.

Я йшов до метро і вже майже втратив надію на якусь пригоду або хоч на який-небудь знак, що виправдав би мене. Бо коли проживаєш день отак, мигцем і наспіх, то почуваєш вину перед ним.

І пригода таки трапилася – вже коли й перестав сподіватися.

Зайшов на Подолі у вестибюль метро, перед турнікетами, шукав по кишенях проїзну картку. Людей у цей час тут небагато.

І тут збоку щось підійшло. Зупинилось і мовчало собі. Так, наче його там і нема. Дивлюсь – а то чоловічок, літ сорок, куртка мішкувата, на кілька розмірів більша, ніж треба. В руці поліетиленова торба, порожня на вигляд. Не алкаш, але якийсь чудний, з круглими печальними очима.

Він стояв і мовчки дивився.

Я спитав, чого йому.

Чоловічок відповів рівним тихим голосом:

– На метро. До мами хочу.

Він дуже шепелявив, і на слух виходило: "До мами хосю". Так, ніби йшлося про японські острови Кюсю чи Хонсю, що їх омивають води Тихого океану десь далеко звідси, там, де живе мама цього чоловічка, бо вона, може, японка. А може, й наша. Кругленька така, сидить на березі моря, обмахує сльози японським віялом. Жде свого неприкаяного сина, який загубився отут на Подолі.

Я завжди готовий купитися на отакі власні фантазії, хоч воно насправді, може, зовсім не так, як мені фантазується. Добре, що в мене було 20 гривень. Дістав і подав йому. А сам швидко пішов через турнікет, не озираючись – на той випадок, якщо чоловічок з моєю зеленою двадцяткою вирушить кудись зовсім не туди, куди казав. Бо цим би він споганив гарно задуманий фінал цього короткого грудневого дня. А то було б несправедливо, бо той фінал придумав і не я, і не той чоловічок. Воно само придумалось – то хай вже так і буде.

×