Кінець світу

Недавно зі мною трапилася дивна пригода. Власне, це був просто сон і більше нічого, одначе незвично сконструйований сон.

Заснув серед дня — ненадовго й глибоко, й приснилося, що я в тій хаті, де колись народився й виріс. Коли почав прокидатися, подумав: як же так, що я вже стільки днів тут, а ще ні разу не ходив тудою, де люблю, — уздовж канави на межі, по якій ростуть дві яблуні, дві вишні й верба в самому кінці городу. Та стежка коротка, але по ній колись пройдено, може, тисячу кілометрів, якщо не більше. Це був щасливий момент передчуття, що ось зараз устану й піду туди, бо це ж село, де все, що тобі треба — близько, зостається тільки встати і вийти, а там ще літо і можна йти просто так. Нікуди не треба збиратися і їхати — все тут, тільки встати і вийти. Як то часто буває в снах, в усьому цьому вміщалося більше особливого й таємного значення, аніж дозволяє канва видимих подій. Тобто сниться тобі, по суті, лише те, що ти — там, саме тільки відчуття твого перебування там, а все інше, що там є, немов ховається за рамками сну, але воно близько й переконливо, і яблуні, й вишні, й усі, хто живе коло них. У снах і щастя, і страх невидимі, але однаково реальні. Як ото корова в сараї — ти її не бачиш, а якось відчуваєш, що вона там, і від цього світ тобі стоїть мов на якорі, й ворушиться — живий, важкий і надійний. І — це щастя.

Я встав, пішов до дверей, узявся за клямку і аж тоді зрозумів, що я — не там. Тобто в селі, але не в тому, яке приснилося. Поглянув на годинник — якраз пора виганяти корову до череди. Це був порятунок, бо зовсім погано було би після такого сну прокинутися там, де немає корови й через те світ здається порожнім, як покинутий корабель.

×