Серед приятелів безтурботної юності був у мене такий собі Коля П. Може, й не приятель, а ми просто належали до однієї компанії. Люблю його згадувати, при цьому відкривається інколи щось несподівано приємне. Приміром, те місце, де він жив, коли приїжджав із Києва на літо до баби. Там вузька вулиця розширюється й утворює невеликий вигін, замалий для того, щоб паслася корова, але там завжди було прив'язане теля й гуляли діти, а на старій хаті навпроти бабиного двору мостилися чорногузи — картинка з казки.
А ще думати про Колю зручно, коли йдеться про щось таке, що обтяжує душу. От, у мене був короткий роман з однією його родичкою, я її швидко покинув і сам у тому винен, чогось і досі соромно дивитися в очі цій правді. І тяжко згадувати про це прямо, а от "через Колю" — простіше й легше, бо згадуєш ніби ж про Колю, а не про те, на що треба більшої сміливості.
У мене був короткий роман з його родичкою
Ми тоді ще не вміли боятися, бродили ночами й співали пісень.
Коля був елементарно простий. Здавалось, його не цікавлять високі матерії. Але це не так. Ми довго не бачилися, а потім, десь на початку 1980-х, я зустрів його в Києві, в трамваї, пізно ввечері. Коля їхав з роботи. Він служив барменом, здається, в Будинку художника. Відкрив свого дипломата й показав мені пляшку з-під імпортного лікеру. Тоді ми знали тільки стандартну тару трьох типів: під пиво, вино й горілку, і та пляшка справді мала вигляд мистецького шедевру. У нього, сказав Коля, вже є ціла колекція. Я трохи позаздрив, бо не зміг би отак просто показати світ своїх тодішніх захоплень, не таких очевидних. Потім, у 1990-х роках, знов згадував про Колю, бо імпортні пляшки з'явилися повсюди і, мабуть, його колекція пережила моральну девальвацію. Мені не було це смішно, бо підозрюю, що всі подібні колекції в чомусь печально-однакові.
1 
1
Комментарии
4