Мітки

Є предмети, що не годяться для серйозного обдумування, бо вони ходять тільки порожняком, а як їх перевантажиш смислом, то перекинуться й потонуть, мов кораблик, зроблений з газети.

Од таких предметів немає користі, зате інколи є радість, нехай і така маленька, що нікому й не покажеш, та вона нікому й не треба, окрім тебе самого.

Такі предмети краще обмислювати ввечері, коли добре втомишся й однаково нічого путнього своєю головою вже не придумаєш. А надворі трохи дощу і дуже темно, а в хаті — нікого, крім тебе й кота, та й той спить. Оце якраз підходящий час для безвідповідального думання.

От, наприклад, таке. З якихось пір у нас узяли моду обливати зеленкою політиків або чиновників. Ну, обливаються — і нехай. Річ не про них, а ось про що. Я помітив за собою дивний казус: коли мітять зеленкою когось із симпатичних мені людей, то зовсім не сердито. А коли зеленкою позначають якусь падлюку — зло бере. Чого воно так нелогічно? Оскільки цей предмет нікчемний, я над ним і не думав спеціально. А ось недавно сталося так, що фарбував фронтон свого дому, а там, коло слухового віконця, дуже тісно. Після того глянув у дзеркало — а на чубі над вухом у мене синя мітка. І якось та мітка мене не опечалила, а подумалось: хай би отак і було. Десь тут лежав і ключ до розгадки мого казусу із зеленкою. І вищезгаданого дощового вечора усе зв'язалося й прояснилося. Господи, як усе просто! Люди, які живуть коло ставка чи коло річки, отак-от, найчастіше зеленкою, мітять своїх гусенят, щоб не перемішалися з чужими, коли підуть на воду. Мічені — значить, свої. Десь у мені це ховалось глибоко. І от — спливло нагору. А я так давно не бачив отих гусячих табунів на воді, що аж самому захотілося стати гусеням із синьою міткою. І я ним трохи побув того вечора, й душа моя утішилася.

×