Весна катастрофічна, хоч зразу й не скажеш, що в ній саме такого. Я кажу це тільки про себе й ні про кого більше. Тут є короткий і неясний період, саме оцей, що тепер — ще, може, і не початок весни, а тільки кінець зими, але все вже безповоротно.
Колись давно на Шулявці я побачив мулатку. Для ясності сказати — от таку, як Вітні Г'юстон, тільки тоді ще ніхто не чув про Вітні Г'юстон, а на Шулявці стояли жовті бочки з пивом на колесах. Мулатка — у сніжно-білих шортах. Вона провокувала несерйозні думки про те, що якби тобі ще одне життя, то ти міг би його прожити інакше, якось отак-от неймовірно, як неймовірна оця мулатка в цьому убогому місці.
Коли йде перший дощ і ти стоїш під такою стріхою, то й весь дощ здається тобі отаким медовим на колір.
На початку весни виникають схожі думки — дурні, але сильні, і від них тобі соромно, а нічого не зробиш. Прикметно, що ту мулатку я бачив не весною, а серед літа. Однак тепер вона згадалася не випадково, а якраз через те, що весна (говорю знов-таки тільки про себе) має в собі невловимий колір, що його можна б назвати смаглявим, якби йшлося про людину.
Це давнє відчуття. Бо коли, приміром, весною капає вода зі старих солом'яних стріх, що їх уже, мабуть, ніде й немає — то ці краплі проти сонця золотисті, як янтар, коньяк чи горіхова настоянка.
Або коли йде перший дощ і ти стоїш під такою стріхою, то й весь дощ здається тобі отаким медовим на колір. Це якісь перші, дуже давні враження про весну — стріх таких вже нема, а враження зосталися.
Або коли тала вода збирається в польових долинах — вона насправді дуже чиста, але від того, що на дні тих недовговічних озер лежить жовта торішня трава, то здається, що вода має колір холодного чаю. І хочеться щоб це тривало довше, але воно ніколи не триває довго, як і кожна катастрофа.
1 
1
Комментарии
63