Не завжди виходить побувати там, куди приїдеш. От уже й приїхав — а стоїш мов перед замкненими дверима, надворі сутеніє, а ключа тобі не зоставили, ні під килимком перед порогом, ні за одвірком на гвіздочку, ніде.
Інколи це вдається з першого разу, як у Чернігові чи Стамбулі, де опиняєшся з таким відчуттям, що ти не приїжджий, а просто повернувся додому, де не був довше, аніж на світі живеш. Й усе тут упізнаєш.
А інколи нічого не виходить і з другого разу, от як у Толедо, куди дуже хотів, двічі заїжджав, а ключа од дверей так і не знайшов.
Хто зна, од чого це залежить. Може, од щасливого випадку. Ось Кордова: неймовірний пейзаж міста, собор, перероблений із фантастичної мечеті — все настільки неспівмірне з усім раніше баченим, що ні ти в ньому не вміщаєшся, ані воно в тобі. Й ось щасливий випадок: ступаєш на старий міст через річку, падає перший весняний дощик, прозоро зелений, а на тім боці через місто йде в гори велика отара овець. І все! Ти вже тут, і Кордова з тими мокрими вівцями тепер уся з тобою.
Інколи ключ — музичний. Ось твій перший вечір у Вільнюсі, чиї мешканці дивовижним чином зберегли стриманий, замкнуто-хутірський характер. Отже, не найкраще місце для проникнення глибшого, ніж фізичне. Аж ні — в самому центрі, на східцях перед кінним пам'ятником Гедимінасу, двоє людей, чоловік і жінка, співають у сутінках старовинну пісню, їх слухає з півсотні душ, ти стаєш між ними й знаєш, що шукати вже нічого не треба.
А трапляється, що й не їдеш нікуди — а сам не зовсім тут. Недавно снилося, що співаємо з хлопцями гарну кримськотатарську пісню, й один із тих хлопців, не обертаючись, каже: "Не співай!" Мене не проганяють, тільки просять не псувати мелодію, а все одно соромно, і од цього ненадовго прокидаюсь, а коли знов повертаюся на те місце, там уже нікого нема.
1 
1
Комментарии
1