Коли голова порожня або їй просто не хочеться обдумувати щось корисне, то уявляю собі одну стежку, що тягнеться вздовж нашого городу, а далі йде берегами й виводить до ставка через Костинишин двір. Якщо хтось іще в світі думає про цю стежку, то таких людей зовсім небагато зосталось. На те саме місце можна вийти й вулицею, тільки весь інтерес у тім, що ота стежка попід берегом являє собою ніби інший шлях, в усіх відношеннях паралельний звичному. Цей шлях іде по краю обжитої цивілізації, де вузька смужка землі поміж берегом і городами — вже нічия й водночас усіхня. Коли ти тут ідеш — ця земля тільки твоя, з усім, що на ній є. От саме зараз там можна в торішньому листі знайти двоє-троє диких яблук, що пролежали всю зиму під снігом і їм нічого не сталося. Восени їх ще їсти не можна було, бо тверді, не вгризеш, і кислі, а тепер вже м'які й гірко-солодкі. Таке яблуко щоразу неймовірне. І так само неймовірно було зустріти там когось із дівчат. На вулиці вони траплялися частіше: то Надька до Ольки йде, то Шурка до дядька, то хтось по воду до Юрченка. А в берегах вони, ті самі — тільки не для чогось чи кудись, а просто так. І це таке саме чудо, як згадане яблуко або рибина в ятері — чудо, яке ти знайшов, і воно ще нічиє.
Там тієї стежки — кілометра півтора, не більше. Колись я дуже часто тудою ходив. Якось недавно на порожню голову зробив деякі прості арифметичні підрахунки, і вийшло, що тією стежкою я намотав свого часу чотири тисячі кілометрів. Фантастична цифра — все одно як двічі пройти Кавказький хребет од моря до моря, туди й назад.
Тепер там ніхто не ходить і стежка потроху заросла. А я нею все одно гуляю, так наче вона й досі там є.
1 
1
Комментарии