Коли поїзд метро рушив, у дальньому кінці вагона озвалася гармошка і високий чоловічий голос заспівав: "Ніч яка, Господи, місячна, ясная…".
Я рідко даю гроші транспортним музикантам, а тут — захотілося. Й не терпілося його зблизька побачити — не терпілося, може, тільки через одне слово в його пісні. Те слово за часів атеїзму не співалося, його пропускали, і текст вже звично мав десь отакий вигляд: "Ніч яка місячна, зоряна, ясная…", так воно й прижилося потроху.
А тут: "Ніч яка, Господи…".
І співав же цей невидимий у переповненому вечірньому вагоні чоловік якось так, наче той, до кого він звертався, був десь тут, у тунелі метрополітену, глибоко під землею: "Господи…".
Тільки одне слово — а все стало зразу на свої місця. Без цього слова пісня звучала тільки як звернення до дівчини, яку хлопець вже виманив із хати, хоча всі основні дієслова там — у майбутньому часі. Значить, насправді ніякої дівчини тут ще нема, він тільки вичакловує її в живій наявності, ніженьки босії й усе інше. А вона, може, ще й не вийде. Отож, говорить він не з нею, а з господарем безлюдного, осяяного місяцем, простору, вони тільки удвох тут є, більше нікого.
"Ніч яка, Господи…".
Той співак так і не добрався близько на цей край вагона до мене — вийшов через середні двері на перон, на Вокзальній. Тільки мигцем дав себе побачити — худий, невеликий, де тільки в ньому такий переконливий голос уміщався.
Усе це так узяло за душу — бо вже справді стояв вечір. І десь уже справді зійшов повний місяць. А я якраз повертався з тих місць, де, на відміну від Києва, лежать у полях сніги, і місячні ночі над тими снігами — ясні-ясні й повні урочистої самотності.
1 
1
Комментарии