Недавно стояли гарні місячні ночі — безмовні, ясні й холодні. Й мені не раз згадувалася одна давня героїчна авантюра, яка, з огляду на свою чудесну безцільність, рідко згадується.
То було так само при місяці — тільки зимою, коли повно снігу й від того ніч і зовсім фантастична.
Одного такого вечора ми з Володькою й Грицьком стали на лижі й рвонули до Тупика. Це таке місце між нашим хутором і Лозовим Яром, а Тупиком звалось — бо колись туди доходила вузькоколійка, що нею восени вивозили буряки на Згурівку. Літом туди не підступишся, бо там був сад з пасікою й сторож. А зимою що йому стерегти?
Туди кілька кілометрів. Доїхали ми швидко, а в душі колотилась тривога, бо все-таки ніч, і чужа земля, де ніхто з нас ніколи не бував.
Там справді стояв яблуневий сад, виблискував голими гілками під місяцем. А ще — кілька комбайнів, напівзанесених снігом. Видно як удень. І нікогісінько. А це якось ще тривожніше, аніж би був хтось.
Над тим пустельним пейзажем ми трохи постояли на вершині снігової дюни й рушили по своїх слідах додому — знов швидко, наче хтось міг за нами гнатися. І вже коли опинилися у знайомих полях, сніг там став наче теплішим.
Ми нікому про те не хвалилися, бо воно було чимось подібне до таємного походу на чужий баштан, не всякому й похвалишся. Тільки на баштані ти хоч зелену диню вкрадеш, а тут — просто так, засміють же.
І все-таки то був якийсь подвиг — можливо, останній подвиг дитинства, і ми просто не знали йому назви, а скоро порозумнішали, то й тим більше тієї назви не шукали.
Ні Володьки, ні Грицька вже кілька років як немає, і я єдиний на світі, хто знає про ту давню авантюру.
1 
1
Комментарии