Причалювання

Було таке місце, якого більше нема. Таких місць, чим далі живеш, тим більше. Між ними є такі, що вони наче нікуди й не поділися, тільки туди краще не ходити.

Якось, літ через 20 після армії, я заїхав до Мінська й хотів побачити казарму нашого батальйону. Прийшов, а там уже — школа міліції, на бетонній огорожі сидять двоє курсантів і нюхають теплий вітер, що віє од хлібозаводу. Все, як і в нас, а й не так, бо в юних ментів — інший погляд, аніж у солдатів. Треба розвернутись і піти, наче нічого не сталося, а вони дивляться тобі в спину з насмішкою, бо для них 20 років — строк неправдоподібний.

Прийшов, а там уже — школа міліції

Але те місце, що згадане на початку, зовсім не таке. Воно — в берегах, у кінці городу діда Юрченка. Там стояла велика стара верба, а під нею — копанка, формою подібна до Мексиканської затоки, як її малюють на карті. Потужне коріння верби випирало із землі на краю копанки. Повертаючись із якогось плавання — не так далекого, як повільного, я любив там причалювати. Звідти починалися городи — вузькі й такі довгі, що хати, дідова Юрченкова або баби Кепихи, здавалися дуже далекими. Там завжди було дивне безлюддя, хоч над хатами виднівся димок і співав півень. Заворожувало саме це: що хтось там є, але невидимий. Чим те місце було чудесне, я аж потім зрозумів: коли ще не знав, що таке насправді повертатися здалеку додому, той причал був ніби грою в таке повернення. І уявлялося, що ти не був тут багато літ, і от причалив, і безлюддя може означати все, що завгодно. Наприклад — що ти зостався сам у цілім світі.

Тепер та верба давно всохла і впала, а копанка замулилася й заросла очеретом. Усе інше так само — і порожнеча того місця, і крик півня. Тільки вже нема тих людей, яких було не видно. І є відчутна різниця між "не видно" і "нема".

×