Припутень

Недавно побачив припутня — великого дикого голуба. Він пролетів у мене над головою й зник у ближніх вербах. Спочатку й не повірилось, що то він, аж доки не почувся його голос від тих верб, де голуб сховався. Цей голос ні з яким іншим не сплутаєш, він дуже живий, пружний — і водночас якийсь такий, що його можна назвати інструментальним. Це ніби особлива труба, чий звук заповнює собою весь простір, хоч сам птах сидить на дереві десь далеко і самого його не видно.

Його поява тепер видалася неймовірною, бо я побоювався, що їх уже й нема. Десь від початку 1970-х ці голуби зникли в наших краях і їх не стало чути. Десь, кажуть, вони є, а у нас чогось ні. Замість припутнів повсюди зєявилися горлиці, дрібніші й не дуже боязкі. Інколи вони приходять поснідати у дворі разом з курми, і голос у них хриплий, гугнявий, зовсім не музичний: "Гу-гу! Гу!" Як висловлювався один дядько: "Нє, ти послухай, він же, паразит, просить чикушку! Чуєш, каже: чи-куш-ку! Ну наче іздівається, ­їй-­Богу!"

Як там не є, а світ без голосу припутня став іншим, і поступово забулося, чого саме в ньому не вистачає. І ось тепер я знову почув цей голос і все стало на місце: світ здобув мелодію. Колись давно в мене був улюблений пейзаж, в якому ця мелодія звучала по-­особливому. Це — коли серпневого ранку йдеш стежкою через городи в напрямку Старого кладовища. Там була груша, на верхівці якої він любив сидіти. Ще рано і холоднувато, й Сонце висить над городами низько, трохи сліпить тебе, і все, що попереду — ніби недопроявлене в тумані, настільки пронизане світлом і отим воркуванням голуба, що, здається, звучить усе навколо, навіть роса на траві над стежкою. Все це вмерло в пам'яті, і ось знову виринуло — завдяки голосу припутня.

×