Прощання

Завжди хочеться зробити необтяжливим прощання з тим місцем, яке ти на якийсь час обжив, і от мусиш покидати. Сам процес обживання щасливий — аби не оте прощання.

Цієї весни, днів десять, від початку до середини травня, я жив на клаптику землі площею не більше гектара. Лагодив огорожу, щоб не ходили чужі корови, прибирав гілля, зламане бурею, косив у саду. Весною природа живе швидко, все міняється на очах, це тривожить, аж хочеться "підібрати ногу" — як у ротній колоні на марші. Увійти в цей ритм легко, бо косити траву — діло повільне, й ти можеш бачити те, що не видно на інших швидкостях. Скажімо, як квіти васильків змінюють колір з небесного на попелястий, коли виходять з тіні на сонце. Ти бачиш петляння хруща, підкрилки якого в польоті прозоро-бронзові, як листок волоського горіха тепер, коли він ще не зелений, а такого, як гречаний мед, кольору. Косиш так, щоб джмелі встигли перелетіти на ще не скошені квітки, а доки перелетять — озираєшся на покрівлю хліва, по якій чубатий одуд іде пішки до свого гнізда. Доки докосиш до краю — рожеві пуп'янки яблуні стануть квітками. Тобто, щоб побачити все, що швидко змінюється — просто треба бути тут, і все.

А найважче все-таки потім, коли доведеться покинути це місце й маленький автобус повезе тебе звідси. Той відрізок хочеться пропустити або прожити легко, що мені на цей раз і вдалося — може, завдяки одній обставині: на трасі, що веде з Гадяча, ближче до Лохвиці, почався дрібний, але густий дощик. Ми проїхали крізь нього (може, півтора десятка кілометрів) за кілька хвилин, тут ніби час і простір були співмірні й легко видимі, і проїзд крізь цей дощ зробив прощання саме таким, як хотілось. Дощик перестав іти перед розвилкою на роменській дорозі, де ще недавно стояв армійський блокпост, поставлений там минулої весни.

×