Равлики

Я скучив за водяними равликами, бо давно їх не бачив. Так давно, що здається, наче їх уже й немає. З усіх, хто живе в тихих і неглибоких водах, равлики, мабуть, найближчі нам, бо дають на себе роздивитися скільки завгодно. Не те що риби, які поводяться з тобою немов із чужим і поганим, і це образливо. А от з равликами інакше. Між ними й тобою є зворушлива довіра, ти хочеш наблизитися до чуда, і вони дозволяють тобі це. Краще сказати, вони допомагають подолати недоступність чуда.

Вони самі трохи чудо, бо гарно зроблені й не схожі ні на що. Або як і схожі — то на щось таке, що з них скопійовано. Наприклад, спіральна плоска черепашка маленького равлика-котушки закручена тим способом, яким укладається тісто для здобної булочки з корицею. А панцир ставковика нагадує старий бронзовий підсвічник, що лежить на дні під водою. Тільки равлики — живі, на відміну від усього, на що вони можуть бути схожі. У равлика котушки — чорне оксамитове тіло, наче у них тут своя Африка. А тіло ставковика — оливково-зелене. Він дихає, приклеївшись язиком знизу до поверхні води. У нього на голові ріжки, а його шия нагадує граційну шию кози. Таку шию хочеться погладити від вух до лопаток. І ти зробив би це, якби був одного зросту з тим равликом. Зате можеш просто дивитись на нього.

З якої причини останніми днями я все думаю про них? Може, річ ось у чому. З деяких пір я заборонив собі згадувати й писати про людей, яких давно нема. Бо таке згадування банальне, воно наздоганяє кожного в певному віці. І коли ти це робиш, значить, цей вік настав для тебе. Ну от і помовч, бо про що тут говорити? Спробував помовчати. В тій ділянці пам'яті якийсь час було порожньо. А потім з'явилися равлики, що водилися під берегами, на яких жили ті люди, про яких я заборонив собі згадувати.

×