Родичі

Якби зібрати моїх братів і сестер, наших дітей, онуків і інших родичів, вийшла б компанія душ на півтораста. Зятів і невісток треба щоразу множити на два чи й на три, бо ми такі, що нам мало однієї любові. Я не всіх бачив, про декого тільки й знаю, що вони є. Буває, вночі, як не спиться, згадую їхні імена й забавляюся тим, що заселяю родичами цілу вулицю в нашому селі, з якого вся ця компанія колись почалася. Там тепер безлюдних вулиць скільки хочеш. Почав би од тої хати, де народилися наші батьки й матері, а далі завулочками розселяв би. Це клопітно, бо декому треба, щоб сусід жив не отут, а за річкою, а комусь – щоб один двір на двох.

Насправді ми живемо дуже нарізно. Ті тут, а ті аж в Іспанії, Німеччині, Норвегії, Білорусі. Дехто на війні – й хлопці, й дівчата. А з одним молодшим братом не контактую з 2014 року. Посварилися так, що, якби то було не по телефону, розірвали б одне одного. Він сталініст, весь у свого батька, якого я любив і багато доброго взяв од нього. Братові зараз, мабуть, нелегко, бо він, бач, на окупованій бандерівцями території. Фронт там близько. Може, єдина радість для брата – коли поруч падає снаряд з того боку, бо туди дістає ствольна артилерія. Думаю, брат не ховається від тих снарядів, бо вони йому свої, а він упертий, як усі наші.

Я хочу, щоб із фронту прийшли всі, хто там зараз. І хочу, щоб той упертий брат дожив до цього, хоч йому буде й тяжко на душі, як усякому, чия артилерія замовкає. Я оселив би його десь скраю, од поля, хай живе собі сам.

Воно ж так само було й після тієї давньої великої війни, що її пережили наші батьки й матері: до когось ходили в гості, а до когось – ні. Тільки ми, їхні діти, дружили між собою – часом таємно од батьків. Ми ж їх і помирили згодом. Хто ж знав, що все колись повториться.

×