Недавно чув зблизька, як китаянка співала "Садок вишневий коло хати", слова — відомо чиї, музика — Лисенка. Співачку звали Ю, якщо я нічого не переплутав. Її контральто звучало так, наче вона не співає, а разом з усіма слухає пісню, що береться нізвідки. З третього ряду мені було добре її видно, й це виявилося дуже важливим.
Річ у тім, що китаянка старанно намагалася вхопити вимову зовсім невідомих їй наших слів, і ті слова не давалися їй, то був навіть не акцент, а щось неправильне майже до невпізнанності. Одначе, це не нагадувало звичну імітацію — як тоді, коли оцю саму пісню чи якусь іншу співає іноді хтось із наших, у кого всі слова ніби правильні, аж підкреслено правильні, але ти відчуваєш, що ця мова не їхня. А тут — не так. Ось коли я відчув перевагу, яку давало місце за три кроки від сцени. Співачці, мабуть, розказали, про що ця пісня й що там є, окрім цвітіння вишень. Це заміняло їй слова. І от, коли дійшло до "поклала мати коло хати маленьких діточок своїх", китаянка, як пташка над гніздом, спершу оглянула те місце, де покладено дітей, і, здавалося, вона точно знала, скільки їх там. Це було весело, бо ніхто так не робить. Далі йде рядок "сама заснула коло їх" — і вона знову по-пташиному, голову набік — поглянула вниз. У цю мить вона вже була ота дівчина, якій не дає спати соловейко, і дивилась вниз, немов на чудо, що його обіцяє їй ця ніч, і уявляла, що дітей у неї буде так само багато, і вона, я це бачив, аж якось гордо засоромилась, як то трапляється з дівчатами, коли вони уявляють собі таке. А я при тім на дуже коротку мить ніби опинився в якомусь такому часі, коли наші пісні співатимемо, можливо, вже не ми. Але пережив ту мить без відчаю, бо ця китаянка робила свою справу правильно.
1 
1
Комментарии