У ранньому дитинстві в мене був приятель, сусідський хлопчик. Імені не називаю, бо ця історія делікатна. Ми гуляли в нашій хаті під столом, за скатертю з синіми узорами, і нам було не тісно. Він — на рік менший, через те я ставився до нього необережно-поблажливо, і тоді, й пізніше, коли ми розійшлися по різних компаніях.
У п'ятому класі я вперше влюбився. Дівчинка була приїжджа, оселилась на нашому кутку серед зими, досі не забув — 5 січня. Імені не називаю. Та сіроока дівчинка таки дещо визначила в моєму житті. Моя нинішня жінка дуже схожа на неї.
Однак, вернемось у ту зиму, що почалась мені від 5 січня. Чогось думалось: усі знають, що я її люблю. І що вона знає, бо чого ж така привітна зо мною? Здавалось, ми одне одному — хтось, і то було щастя. Одне тривожило: а як її ще хтось полюбить із наших хлопців? Це ж доведеться з ними битися. А не хотілось, бо хлопців, гіпотетичних суперників, я вибирав таких, які мені самому подобалися. Сусід-приятель в те число не входив, бо менший же, куди йому! Ну, якось воно обійшлося.
Далі нас розкидало по світу й ми більше не бачились. Я чув, що та дівчинка вийшла заміж у Ніжині. Не раз хотів поговорити з нею по телефону, тільки номера не знав.
А недавно вмер той мій приятель ранніх літ. Після інсульту він усе забув і як виходив з дому, то не міг знайти дорогу назад. За день до смерті попросив свою сестру подзвонити тій сіроокій, щоб приїхала — щоб жити разом. Й вона приїхала, тільки його вже не застала.
А в моєму минулому виникла порожнеча на місці чуда. Привітність сіроокої дівчинки більше нічого не означала. Ми вже не були одне одному хтось. З її вікон через дорогу було видно вікна того мого приятеля — як же я тоді не надав цьому значення?
Тепер у мене є її номер телефону. Тільки навряд чи я наберу той номер.
1 
1
Комментарии