Ми сиділи у службовому кабінеті одного мого давнього, ще з молодості, приятеля. Тут була ще й його юна асистентка. Мабуть, для неї ми — двоє патріархів певного вузькоспеціального ремесла, живі учасники історії, що здається цій дівчині вже легендарною.
Нам було приємно знати, що вона це так собі уявляє.
Між нами якраз ішлося про те, що ми любили і вміли. От, наприклад, береш когось дуже хрестоматійного, в нашому випадку — Панаса Мирного, й згадуєш яку-небудь нехрестоматійну деталь. Скажімо, те, що замолоду він був "юноша длінний і тощий, як гітара, і вєсьма застєнчивий". І завдяки цьому долається герметична недоступність класиків. Отака собі робота, майже як забава.
І тут раптом господар кабінету питає:
— А скажи мені, яка тема його роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні"?
Це було неймовірне запитання. І через те, що в мене про таке вже 100 років не питали, і через, що це школярське запитання озвучив саме цей мій приятель, а між своїми не чесно гратися в екзаменатора й екзаменованого. Можливо, мій приятель зараз має справу з абітурієнтами, для яких подібні речі входять до обов'язкової програми. І йому треба почути, чи переконливо воно у нього звучить.
Звучало переконливо, і я мовчки дивився йому в очі, й він так само дивився на мене.
Пауза затягнулася.
Асистентка завмерла. Відчувалося, вона не хотіла, щоб хтось із нас провалився.
А ми мовчали. А потім враз обоє розсміялися. І всім стало легко. Бо то був сміх людей, життя яких пішло на те, щоб навчитися сприймати речі й явища безпосередньо, без називання їхньої теми, й без необхідності відповідати на школярські запитання.
1 
1
Комментарии