Слухати очима

Змалку мене не навчили чути музику. Зате, здається, я іноді вмію бачити її. Ось летить вербовий пух і цвіте березка – в'юнкий бур'янець, що стелиться долі, цвіт білий чи ледь рожевий. І пух, і той цвіт зроблені майже з нічого, а при тім заповнюють собою весь цей ясний літній ранок од неба до землі. Оце і є моя видима музика. Вербовий пух – як легкі звуки клавесина, принесені звідкись потоками повітря. А квіти березки – як розтруби духових інструментів, басова мелодія.

Ця музика для мене здавна й досі супроводжує передобідній прихід корови з поля й відчуття щасливої самотності. Бо у дворі нікого, крім тебе, і корова згодна, що прив'яжеш її ти, а не хтось старший. Хто це пережив, уже повік не забуде мовчазної довіри двох живих істот, малої й великої.

От про що мені та мелодія. Мабуть, я ­зовсім неправильно уявляю музику. Та що кому з того? Досить, що мені самому гарно.

У мене в житті було чимало – а краще сказати, що їх було підозріло багато – дівчат, які зналися на музиці, бо закінчили щонайменше музичну школу. Що вони в мені знаходили – не знаю. А от що мене до них тягнуло – ясно: хотілося побачити сховану в них очевидність музики. Не те щоб спеціально вибирав їх. Бувало, вже вибрав – і аж потім дізнаєшся: ага, і ця з тієї самої школи.

Хоча, як добре подумати, дівчата, незалежно од освіти, зовсім нерідко являють собою музичні твори, тобто те, що можна слухати очима.

Було, жалкував, що батьки не навчили мене чути музику, хоч самі це вміли од природи й, мабуть, думали, що й у мене буде так. Тепер уже не жалкую. Бо в мене є те, що є.

Та й не факт, що з такого навчання вийшло б щось путнє. Я й без того завдав батькам немало розчарувань, бо так і не навчився багато чого з того, що вони мені намагалися дати.

×