Собака Гриша

Коли повертаюся додому з дачі, перше, що питають:

— Гришу бачив?

Гриша — це старий собака. З якоїсь причини для нас усіх важливо побачити його. А йому — нас.

Іноді йдеш — а він вже витикається попереду, з вулички, де Ковальчукова хата, й шкутильгає назустріч на своїх трьох лапах. Четверта — неходяча, поламана, колись під машину втрапив. Ну от, біжить, махає хвостом, сміється. Йому нічого од тебе не треба, бо він у Ковальчука підобідав, значить — просто перевідатись хоче, послухати, як ти йому кажеш, що він — хороший собака Гриша. Буває, проведе аж до нашої хвіртки. Він тут колись народився — за сусідньою огорожею, де, у врем'янці, жив сторож, такий собі Ніколай, колишній медбрат з Афганської війни. Він, мабуть, звик жити отак, по-солдатськи, хоч у нього десь була й своя хата, і жінка. А тут — різнокаліберних цуценят повен двір. Усім їм Ніколай давав імена, оце ж і Гришу так назвав, а його сестру — Булькою, бо хтось із її предків — бультер'єр, і морда в неї була акуляча. При тім я в житті не бачив привітнішої псини. Був іще Бой. Він гавкав і кидався на всі чужі машини, аж доки його не застрелили з пістолета прямо з вікна "Тойоти".

Їх усіх давно нема. І Ніколай якось враз умер (знав, що це станеться, й таки поїхав додому). А Гришиних братів і сестер погубила ветслужба — розкидали отруєну приманку. Тоді й Булька пропала. А Гришу виручила поламана нога — доки добіг, усе вже поїли.

Чого нам важливо бачити Гришу, а йому нас? Можливо, в цьому є підтвердження однієї істини, в якій ми сумніваємося через її ефемерність. Ось вона: добре, коли з тобою зостається хоч трохи тих, кого давно знаєш, бо таким чином твоє життя не укорочується хоча б з того боку, що вже позаду. Ця ідея хистка, як усе, що ми собі придумуємо. Одначе ж, Гриша не вміє нічого придумувати.

×