Трапляється — коли робиться не те, що хочеш і що правильно, а все, чого найбільше не хотів би.
Усе це відбувається, зрештою, як і протягом усього твого життя. Але тепер добре розумієш, що пізно сподіватися на щось інше. Пізно починати спочатку, пізно себе рятувати і каятися теж пізно. І так сердито на всіх! Кажеш їм усім: "А якби я був кращий — може, ви мене і не любили б!"
Ті, кому ці слова призначені, не чують. Бо я це кажу сам собі, десь у безлюдному місці. Мені важливо сказати саме цю фразу в такому-от місці. Фраза не витримала б критики, якби була сказана комусь персонально. А позаяк не звернена ні до кого, то враження від неї дуже драматичне. Так, немов ти сам зостався на всій землі.
Ті, кому ці слова призначені, не чують
Хоч я підозрюю, що це просто таке самовідчуття, наче навиворіт вивернуте. Тобто, насправді нема не їх усіх, а мене нема. Це відчуття здається фантастичним, а по суті воно дуже точне. В такі моменти, мабуть, ти сам себе настільки покинув, що тебе все одно наче й немає на світі.
Мабуть, цю смугу неіснування важко переживає душа. Бо з якоїсь речі починають снитися сни. Півроку не снилися, а тут за одну ніч — кілька, і всі хороші.
То наче якісь десантники захопили мою радіостанцію Р-409. Я всаджую в залізні двері чергу з автомата й чую, як кулі цокають об метал — мабуть, надворі йде дощ. Потім одчиняю двері, а там щебечуть малі діти і немає ніяких десантників. Потім ми з братом Миколою бредемо через мілку річку, а по ній пливе човен — жовтий, як банан.
І останнє — хмара граків летить у небі, й серед них я зблизька бачу одного. Того, що живе в нас на балконі й не може літати, або й ніколи не зуміє. А тут він летить — хоч і важко. Я впізнаю його по надрізаних махових перах правого крила — того, що було кимось перекушене в двох місцях.
1 
1
Комментарии
10