На початку цього тижня помер грак, що жив у нас на балконі. Я підібрав його у дворі, з перекушеним крилом, два роки тому, отак само зимою. Це одна з тих безвихідних ситуацій, що їх сам собі створюєш: не треба було його брати, але й залишити — якось не по-людськи. Мабуть, розумніше було б якраз не по-людському, а по-їхньому. Але тут є спокуса — думаєш собі: хіба його одноплемінники не зробили б так само, якби могли це зробити? Ця думка — "якби могли" — здається логічною, а насправді однобока, бо ми теж не вміємо того, що вміють вони, наприклад — літати.
Я сподівався, що він полетить, тоді б мій вчинок досягнув завершеного смислу. Але він так і не полетів. Через те два роки нашого співжиття були обтяжені виною і відчуттям ущербності зробленого мною добра. Я іноді казав йому: "Бач, оце б ти давно пропав, а так — живеш!". Не думаю, що це звучало переконливо. Я не був йому цікавий, як він мені. Їжу він брав, а в руки йти не хотів, кусався і лаявся.
Їжу він брав, а в руки йти не хотів, кусався і лаявся
Напередодні він був, як завжди, кусючий і незалежний, і ніч була не холодна, отже, у нього, мабуть, просто зупинилося серце від неправильного сидячого життя.
Вранці я вийшов дати гракові корм, і побачив, що він лежить на дні клітки на боці, а його лапи намертво вчепилися в перекладину. Може, йому в останню мить привиділося, що він падає серед ночі, й землі не видно, от він і вчепився в перекладину, і заспокоївся, що все-таки не впаде. Мені здалося, що я його розумію, і не по-нашому, а по-їхньому.
Так само, як два роки тому, я взяв його за пазуху, виніс із дому й пішов туди, де ми колись зустрілися. І поклав на те саме місце біля старої акації, тільки тепер сніг був не твердий, як тоді, а м'який і пухнастий. Й було в цьому якесь невловимо дивне, неправдоподібне і вдячне відчуття, що ми от зараз обидва нарешті виходимо на свободу.
1 
1
Комментарии
9