Уповільнення

Ось і цей шалений липень минув. Й була в ньому не тільки спека, а й кілька гарних дощів і одна добряча гроза, і вишні були, й молоді сойки, що обтрусили грушу. І лисиця у двір заходила – тихо і безбоязно. І мій виноград уперше вродив і дозрів, а перед тим кілька років не хотів.

Всяке було.

Десь у когось цей місяць був, може, й не таким. Я ж згадую про той, у якому сам жив і не гуляв, а щось робив. Як міг – уповільнював його, закріплював себе в його пейзажі й ніби підправляв той пейзаж ізсередини, щоб було видно, що я тут.

Наприклад, косив густу траву на сусідській ділянці, куди вже давно не зазирають господарі. Мене про це ніхто не просив. Косив вечорами, коли з придніпровських боліт приходила прохолода. От сусіди повернуться – і побачать, що у дворі все до ладу доглянуто.

Хоча, якщо чесно, я робив це не так для них, як для липня. Й можу бачити зроблене ще й досі, коли липня вже нема. Вийшла непогана копичка сіна, вона ще довго стоятиме, і хай на неї хоч сніг упаде, а вона мені означатиме липень.

А все одно, як я не старався, він проминув швидко.

Звісно, швидкість – штука дуже відносна. Тим більше – для мене, бо я, скільки живу, то все в елементарних арифметичних діях плутаюсь. Ось недавно, ще липень був, стало так печально на душі, що й не сказати. А чого? Бо стрельнуло в голову, що оце мені до вісімдесятиліття зосталось вісім років. А вони ж пролетять – не зчуєшся й коли. І так стало жаль себе, що якийсь час ходив мов у воду опущений. А потім думаю: а дай ще раз перевірю. Так і зробив, це відняв, те додав. І виявилось, що не вісім зосталося, а дев'ять та ще й два місяці.

Господи Боже мій, який я був щасливий.

Бо хіба дурному для щастя багато треба?

×