Поміж настроїв мерзотної невизначеності останніх тижнів трапилася добра новина — повернувся мій юний друг Юрик. Словосполучення "юний друг" — давнє, я його так називаю, відколи ми познайомились, значить, уже літ п'ятнадцять, як не більше. Однак, визначення не застаріло, бо наші взаємини тримаються на тій інтимній хвилі, що є між двома семикласниками, коли вони серйозно балакають про дівчат, літературу, кіно і про долю України. Тут весь кайф у тім, що вони про це говорять уперше. А в моєму віці про це вже нема з ким поговорити вперше. Зате у мене є Юрик. З ним — можна. При тім ніхто з нас не молодший за другого, зате й не старший. Це важливо, бо бувають такі часи, як оце тепер, коли противно бути дорослим.
А десь із півроку тому з ним щось сталося. Він перебрався до Радомишля, якийсь час не озивався, а тоді прислав тривожну есемеску: "Шеф, розвалюємось, трясця його матері!" І йшлося не про державу, а таки про самого Юрика. Мабуть, якась біда зробила його дорослим і злим. Ми всі такі, коли опиняємось на краю. І по телефону, відчуваю, він не хоче говорити. Пишу: "Як ти там?" Одписує: "Що, не терпиться?" Я не образився, просто подумав, що закінчився той Юрик, з яким можна бесідувати про дівчат і Україну.
І ось усе налагодилось. Він обізвався по телефону з Радомишля — тим, давнішим, голосом: "Шеф, я тут сам, і оце вперше в житті зварив гречану кашу! І нічого!" Згодом ще дзвонив: "Шеф, я погодував кота!!!"
Швидко дописую ці рядки, бо сьогодні у нас зустріч із Юриком. Візьмемо кави й ватрушок, аякже. Все буде як колись. Це — як покурити в лопухах.
А оті всі, котрі тепер серйозні й розумні — що вони нам зроблять?
1 
1
Комментарии