У тій хаті, в яку я з недавніх пір переселився, є вже потроху всього такого, що робить твоє існування затишним. Немає тільки книжок, хоч я й звик, щоб їх було коло мене багато. Ні, тут на горищі щось таки є — лежать зв'язані пачками старі журнали, вперемішку наші й московські, і все те зібрано ще за горбачовських часів. Я туди не зазираю, бо це немов нагадування про стару любов, яка збулася не так, як хотілося, зате зістарила тебе, бо забрала кілька гарних років. Отож ті пачки лежать нерозв'язані.
А оце недавно я таки завів собі на новому місці кілька книжок. Набрав на останньому "Книжковому Арсеналі" — з того, що привозили сюди білоруські видавці. Брав — не дуже й вибираючи. Найперше, звісно, тих авторів, яких знаю і шаную. А оскільки їх завжди менше, ніж хочеться, то брав і тих, кого не знаю. Для годиться питав у книгарів:
— Гэта — добра?
— Добра, вельмі добра!
От із тих, незнайомих, і почав читати. А решту (Бахаревіча, Арлова й ще декого) сховав поки що під подушку. Ті, незнайомі, виявилися, якщо чесно, "не вельмі" з боку літературного. Одначе дивним чином вони дали рідкісну, майже забуту повноту щастя від процесу читання й повернули мене туди, де я давно не був і хотів хоч отаким чином повернутися.
Можливо, це сталося завдяки тому, що сама по собі хата — це цілий окремий світ або кораблик серед океану. А читав же я на веранді пізно ввечері, й навколишня темрява загострювала відчуття, що оця книжка, яку зараз читаю — вона тут рідкість і розкіш, на дерев'яній палубі цього корабля. І ще одна радість — від самої білоруської мови, теж якоїсь казково-хатньої, старовинної й так само рідкісної в світі. Й байдуже, що автор явно зануда й моралізатор, а ти собі усміхаєшся й повторюєш за ним: "Прэч ад мяне, п'янчугі…"
1 
1
Комментарии