Недавно гуляв по дну нашої річки. Її умертвила меліорація і русло заросло очеретом так, що не доступишся. А цієї весни хтось запалив той очерет, усе вигоріло й стало можна пройти. Це гарне заняття, хоч там і немає затонулих кораблів чи античних амфор. Просто долина, ідучи якою згадуєш, що отут вода діставала твоїх ключиць, а отам дід Дементій ставив ятері на рибу. Я йшов зигзагами, щоб побувати і в найглибших місцях, і на мілинах, де в отакий час, весною, вода заливала прибережний спориш і на дні виднілося кожне його зелене стебельце. Хоч тепер на той бік можна вибратись у будь-якому місці, ноги самі звично винесли мене на берег якраз там, де колись був брід — для людей і коней. Зоставалось пройти межею вздовж городу, далі почнеться вулиця, яка виведе до зупинки автобуса. На городі поралася Катя, що була малою тоді, коли ця річка — великою. Катя спитала, що я там робив. Відповів, що ходив по тих місцях, яких уже нема, одначе вони ніби й досі є. Моє красномовство звучало туманно, проте Катя сказала:
— Ага, як той твій велосипед.
Отут уже я нічого не зрозумів, і вона пояснила: колись зимою ми гуртом, хлопці й дівчата, сковзалися отут за городом на льоду замерзлої річки, і ця Катя між нами. І я намалював на тому березі на снігу велосипед і сказав, що це для неї. Ото про нього Катя й казала, що він там і досі є. "А ти забув?" Еге ж — забув, бо там сковзалися старші дівчата, цікаві мені тоді. А тепер я не міг згадати того велосипеда, хоч і дуже хотів, бо це дало б побачити себе збоку — яким ти справді був, але не вдержав себе в пам'яті. Це якось так печально, наче тебе вже зовсім нема на цьому світі, а тільки хтось згадує, що ти був, і тобі дано це знати про себе не самому, а через когось. Таке рідко трапляється, і це — саме той випадок.
1 
1
Комментарии