Я вперше зимував у цьому місці — й уперше побачив, як сюди приходить весна.
Як цвітуть проліски чи бузок — бачив, а як усе починається — ні.
І ось, тиждень тому, вийшов рано на поріг, дивлюсь — а навпроти, через дорогу, у Валєрчиному дворі, на молодій яблуні червоніють кілька яблук. Як же я їх цілу зиму не бачив? Де вони були?
І тут одне з тих яблук ожило, заворушилося, затріпотіло крильцями. Ти помилився — то не яблука, а снігурі. Й півтори секунди ти радий, і всерйоз переживаєш неймовірність побаченого.
Одначе, окрім того, що твоє око повірило, ніби в природі є яблука з крильцями, тут ховалося ще дещо. Цей пейзаж, за всіма ознаками — зимовий, уже не належав зимі. Так, як ото й ластівки на дротах у кінці серпня вже не належать літу.
В картинці зі снігурами, в самій отій оманливості, напівправдоподібності, у зворушенні нерухомої матерії таїлася весна — її тільки-тільки початок, несміливий і неочевидний.
Весни ще нема, а й зими вже нема.
Чи точніше — обидві десь тут, і обох не видно.
І од цього проти ночі на душі так, наче хтось когось пішов проводжати по темному за річку, по крихкому льоду — й довго не вертається назад.
Не просто собі день побільшав — а й ніч стала зовсім не така, як досі. Вона повна шелесту крил, великих і малих. Летять мовчки, тільки зрідка хтось закричить у небі.
Увечері йдеш додому ґрунтовою стежкою, і хоч темно — а ноги самі чують, що земля ожила.
А минулого понеділка був перший весняний дощ. І вже на ранок наступного дня крізь пожухле торішнє листя й бадилля проступила зелень — ще не трава, а наче підшерсток у собаки або легкий вологий туман, з якого справжня трава скоро виросте.
1 
1
Комментарии