Днів зо два тому довколишній простір настільки переповнився новинами, чутками, прогнозами й версіями, що все це перестало вміщатися в голові, й душа шукала, хоч ненадовго, тихої гавані, якого-небудь чуда, і воно мені сталося. Може, душа сама собі це придумала од безвиході, тільки яка вже тепер різниця?
А сталося ось що. Одна дівчина, знайома на деякій віддалі, бо ми з нею кілька років оберталися в близьких колах, виставила у фейсбуку своє фото. Знімок чорно-білий — саме те, чого треба для ясності. Тут якось сам собою читався мотив Данаї. Але, мабуть, ніхто з десятків художників, які бралися до цього мотиву, не трактував його так, як на цьому знімку. Ця Даная — спокійна, трохи втомлена, дуже серйозна, а десь у глибині очей трохи насмішкувата.
І ніякого екстазу — вона просто знає, що дощ таки піде, й жде того дощу. Як русло, чиї лінії течуть невловимо-плавно.
І ще дещо притягальне було в цьому знімку — якась дивна багатообіцяюча недоступність, яка однаково зачаровує, чим би не скінчилось усе навколо нас. Про це думатимеш, якщо все враз уляжеться й не треба буде нікуди йти з дому. А якщо таки доведеться йти, і надовго — про цю недоступність, і про оте її спокійне сподівання дощу думатимеш іще більше, і це рятуватиме тебе, бо це буде щоденна думка про повернення додому.
Під знімком був короткий вірш, що завершувався словами "вісім днів до весни". Малися на увазі останні вісім (тепер уже менше) днів останнього зимового місяця.
От чогось саме це було їй важливо.
Хоча насправді нинішня весна почалася раніше, в обхід календаря. Он моя бузина вже пустила молоді зелені пагони, а котики на болотяній лозі — такі завбільшки, як сигаретний фільтр.
1 
1
Комментарии