Всередині пейзажу

Буває, що хочеться потрапити кудись, нехай воно й недалеко, а от з якихось причин недоступно. Тоді можна спробувати опинитися там в уяві.

Є одне місце, де я останніми тижнями збирався не раз побувати, а все не вдавалось, відкладалось. Ну, давай, думаю, буду уявляти. Тут у мене своя технологія: уявлення мусить бути не тільки в голові, а й у тілі, і в ближньому просторі, де важливий напрямок вітру, похолодання й вологість атмосфери. Ось у кінці жовтня падали дощі, які мені помагали, бо вони ж ішли й там, де я хотів і не міг бути. А в те місце, хоч і в думці, не вскочиш отак запросто, спочатку треба пройти дорогу, яка туди веде, і дощ робить її переконливою.

Отже, виходиш з нашого двору, звертаєш управо, минаєш сусідський двір, і не забудь, що тут на стовпі — гніздо чорногузів. Йди повільно й не пропускай подробиць. От ще один двір, далі порожній город, іще двір, і крайня хата тьоті Олі. За нею небо відкривається на 180 градусів, а на горизонті поле обривається. Я давніше думав, що там починається Льодовитий океан. Ця ілюзія й досі лоскоче в животі. Тепер треба, щоб океан зостався по ліву руку, а просто перед очима й буде те місце, куди я хотів.

Воно нерівне, бо тут колись починалася річка, що поросла рудою осокою й очеретом, де легко загубити корову, як пасеш її тут. А далі в берегах — сіро-зелені верби. До них метрів 200. Одначе я не можу ввійти всередину цього пейзажу й стою скраю. Мабуть, пропустив якусь дрібницю, щось таке, що завершило б картину й впустило мене до себе. Починаю спочатку, і все невдало.

А ось у середу зранку випало трохи снігу й легко згадалось: я пропустив те, чого там вже нема — бо одцвіли петрові батоги. Сині крапельки їхнього цвіту на тлі пожухлої трави я міг ще побачити, коли б вдалось потрапити туди, як збирався, на початку жовтня.

×