Десь у перших днях цієї війни по радіо прозвучала фраза одного серйозного експерта — фраза, яка потім потонула в морі інших фраз, цілком конкретних і не метафоричних, як цифри з фронтових зведень, як утрамбовані словосполучення про закрите небо, зелені коридори чи рекомендації щодо повітряної тривоги.
Фраза звучала так: "Україна — вже велика дівчинка".
Малося на увазі, що ми вже тридцять літ самі собі казали: Україна, мовляв, ще на початковій стадії розвитку. Й без кінця повторювали, що вона — молода незалежна держава. Хоч насправді якраз тоді вона була скроєна за старими совєцькими лекалами, отже не була ані молода, ані незалежна від тих лекал. І здавалося, що ця совкова модель існування — вже довічна, мов родове прокляття. Прикметно, що те саме торочили й донбаські сепаратисти, називали себе "молодими республіками", хоч за тим стояло тупе одоробло підмальованої баби.
І ось у перші дні війни сталося щось таке ж неймовірне, як і сама війна: оця єдність пориву, оця дивовижна солідарність і віра в свою землю, оцей суворий спокій солдатів і безстрашність беззбройних людей. Словом, усе, що вміщається у фразу "Україна — вже велика дівчинка".
Цю фразу ніхто не підхопив і вона потім ніким не була повторена вголос. Такі слова, мабуть, просто неможливі для буденного повторювання. Бо це та інтимна, ніжна й гіркувата істина, яку, коли настає час, мовчки усвідомлює батько про свою дочку або школяр — про свою однокласницю, яка йому ще вчора бачилась малою й нерозумною. А сьогодні вона йому — смисл і центр світу. Він про це нікому не скаже, може, і їй самій не скаже, одначе вони обоє знатимуть це. І цього вже ніхто не змінить, що б там не сталося з ними далі.
1 
1
Комментарии