Запах чуда

Недавно мій старший брат бачив дещо, від чого йому стало гарно на душі аж на тиждень чи й довше.

А бачив він ось що: на краю Голосіївського лісу якісь хлопці запускали квадрокоптер, таку собі рамку на чотирьох пропелерах, із прикріпленою фотокамерою, щоб знімати краєвид із пташиного польоту. Оце й здалося братові чудом, бо він щось таке придумав давно, ще малим, у середині 1950-х років, коли були в моді прості літальні апарати, повітряні змії абощо. Чи така цяцька: вирізаєш із жерсті пропелер, насаджуєш його на штир поверх дерев'яної котушки, на якій намотано нитку. Ривком смикаєш нитку, котушка крутиться, її обертальний рух передається пропелеру — і той злітає високо в небо. "Так от, — каже брат, — я тоді думав: а якби причепити до пропелера маленький фотоапарат? І ось ті хлопці це зробили, і мені було гарно, бо це ж полетіло те, що я придумав!"

Його емоції й мені передалися, тільки по-своєму. Річ у тім, що в брата рідкісний талант до фотосправи. Як усякий справжній майстер, він вважає, що чудом легко поділитися. Коли я був семикласником, він подарував мені "Смену-6" у шкіряному футлярі. Нинішні фотокамери так не пахнуть. Той запах зачаровував, коли я щось знімав, притулившись лицем до апарата. Це було щастя кота, що треться мордою об торбочку з травою, а не щастя майстра, що відчуває свій інструмент як себе самого. Через те так і не навчився знімати. Бо не вмів знати, як той апарат влаштований, одначе хотів, щоб він бачив саме те, що бачу я. Скільки плівки перевів, фотографуючи ввечері дівчат на нашій вулиці й їхні очі в сутінках, і сердився, що об'єктив цього не ловить, на знімках виходять темні силуети й більш нічого.

Це потім забулось як ганьба й поразка. А тепер знов згадалося вже як чиста радість — та, що буває в дилетантів перед фотозйомкою.

×