Колись, ще малим, вичитав чи десь почув, що в зайченят немає хати, вони народжуються просто в траві й не затримуються на тому місці, а одразу починають самостійно освоювати свій гектар чи кілька гектарів землі, успадкованої від предків. І хоч насправді воно у зайців усе не зовсім так, оте знання довго було мені дискомфортним аж до відчаю, бо нагадувало про ефемерність заячої батьківщини. Втішало, що я народився і живу інакше, й хотілося тим щастям поділитись. Всі знають, як воно буває, коли знайдеш у полі зайченя й несеш його додому, де йому буде так само гарно й затишно, як і тобі.
З роками ці наївні відчуття забуваються, одначе, нікуди не пропадають і згодом повертаються до тебе — з уточненнями, оскільки насправді всі оті давні уявлення про затишок дому були не тільки дитячим самообманом, а чимось глибшим і важливішим. Бо якщо ти народжений у тих самих місцях, що й твої зайці, то мусиш ділити з ними свою батьківщину і всі пов'язані з її існуванням тривоги. І от тепер я думаю, що зайцям, можливо, легше переживати недовговічність навколишнього простору, бо заячий вік недовгий. І метаморфози, доступні їм, нічого в світі не змінюють. Ну, ось скоро трава опиниться під снігом, так на весну вона ж знову виросте на тому самому місці. Зате вони не встигають побачити, як умирають од старості товстенні верби на краю городу. Як висихає й заростає очеретом русло річки, вбитої меліораторами. І як міняється ландшафт, що ти його вважав своїм домом, а тепер, коли буваєш іноді там, то ніяк не можеш вивчити цей ландшафт таким, який він тепер — це все одно, що вчити якусь іншу мову на старості літ. Боковим зором бачиш печерицю, що росла біля воріт і здавалася довговічною, бо це було ще тоді, коли час ішов повільно. А тепер того гриба там немає, хоч тобі в це й не віриться.
1 
1
Комментарии