Деякі наші пригоди бувають короткі, а от враження від них — довге. Це так, немов ідеш річкою по льоду й провалюєшся, але встигаєш вискочити, не набравши в чоботи води. А відчуття темної глибини під ногами не забувається й здається важливим із невловимої причини.
От нещодавно бачив зеленого дятла.
Ми ніколи раніше не зустрічалися, через те я сприйняв його за когось іншого. Спина — оливкова, як ото весною дерева, вже зелені, а ще без листя. Таке оперення буває у дівчат-іволг. Але ж іволги ще не прилетіли. Й ще одне — той птах підіймався по стовбуру дерева по спіралі, наче гвинтовими сходами. Так роблять дятли. То й був дятел — зелена жовна. Я зрозумів це, коли він полетів.
І от ця зустріч усе не йде з думки, як щось таке, за що треба виправдовуватися. Бо то таки мій прокол — не впізнати птаха. Я ж колись думав, що знаю їх усіх. У шостому класі мені збиралися виписати окуляри для корекції зору. А не хотілося, бо це ж ганьба, дражнитимуть очкариком. І я десь вичитав, що в орнітологів зір сам загострюється в процесі спостереження за птахами. Значить, потрібно стати орнітологом. Допомогло — за півроку окуляри втратили актуальність.
Я тоді справді знав усіх птахів у світі, бо світ ще обмежувався видимим горизонтом. Це кілька сотень гектарів. Нібито й багато, а насправді мало. Наприклад, журавлі у нас вміщалися лише в небі, бо на землі їм ніде було сісти. Так само й з деякими рідкісними зальотними птахами. Я знав їх із книжок, але вони були "не наші" як і оцей зелений дятел. Ось чому я не одразу впізнав його тепер. Я вдячний йому, бо він таки прилетів звідкись із тих часів. І ця зустріч справді така, ніби провалюєшся на тонкому льоду. В тих кількох секундах є любов, змішана з острахом. Бо відчуваєш, на якій глибині під тобою лежить твоя маленька батьківщина.
1 
1
Комментарии
1