Не все добровольцы пошли в ВСУ и Нацгвардию по трем причинам

Статус участника боевых действий для них – это восстановление справедливости

Деякі люди зараз активно обговорюють новий закон, за яким неоформленим добровольцям даватимуть статус учасника бойових дій, на жаль, не знаючи ситуацію зсередини. Я знаю і маю право про це казати, причому знаю "з обох боків" - у мене за плечима 3,5 роки на фронті неоформленим добровольцем (ДУК ПС та УДА) та рік служби офіцером у Збройних силах.

Одразу з головного: закон потрібен. Бо це відновлення справедливості. Я розумію тих, кого непокоїть, що значною мірою цей закон проштовхувався "темними силами". Так, вони діють у своїх інтересах, часто дуже відмінних від наших. У даному разі цей інтерес, скоріше за все - спроба "дати хабаря" добровольцям, щоб не бешкетували проти влади. Але якщо навіть Путін скаже, що трава зелена, дурницею буде з принципу стверджувати, що вона синя.

Коротко про ситуацію, що була досі. Десь у 2015 році було офіційно оголошено і відтоді багато разів повторювалось, що всі добровольчі військові формування влилися до державних силових структур. Це була необхідна відмазка для Заходу. Насправді неоформлені добровольці залишилися і досі залишаються на фронті, хоча з часом їх стає все менше і їхнє становище все більш принизливе. Більшість добробатів справді влилися в офіційні структури і дуже швидко були ними розчинені, перестали існувати як цілісні утворення, люди в яких об'єднані спільним світоглядом та спільним бойовим досвідом. Однак залишилися добровольчі формування - в першу чергу це ДУК "Правий сектор" та Українська Добровольча армія. Також було кілька дрібніших з'єднань - які не влилися до державних структур, хоча й діяли у постійній співпраці і координації з ними, і отримували від їхніх командирів бойові розпорядження. Ці люди не отримували постійних зарплат і не мали жодних соціальних гарантій, в тому числі не мали і не мають статусу УБД. Сім'ям загиблих та пораненим, які внаслідок поранення на війні стали інвалідами, з великими зусиллями вдавалося отримати відповідні статуси. Решта неоформлених фронтовиків для держави фронтовиками не були.

Водночас переважна більшість українських обласних рад вже давно проголосували за те, щоб на території своїх областей прирівняти неоформлених добровольців до "офіційних" УБДшників. Вони легко і просто вирішили питання, як відсікти "воєнних туристів", тобто, фейкових фронтовиків, ласих до пільг: щоб отримати "обласне" УБД, потрібна довідка зі штабу добробату з докладним переліком, де і коли воював, нотаріально завірені свідчення двох "офіційних" УБДшників, інші докази. І це в той час, коли в ЗСУ шалена кількість (вважаю, що йдеться про сотні тисяч) людей цілком законно отримують УБД за перебування на другій лінії - тобто, в мирних містах, без жодного ризику для життя. Для кількісного порівняння: через ДУК ПС та УДА за роки війни - на око - пройшли 3-4 тисячі людей. Так через що весь цей сир-бор, якщо людей так мало? Причому дуже значний їхній відсоток - думаю, що більшість - пізніше офіційно служили у ЗСУ й УБД вже отримали.

Люди, які не знають усіх подробиць, часто пишуть, наприклад, таке:

"Навіщо потрібен окремий закон? Які проблеми ним вирішують? Якщо мова про тих, хто не захотів служити Українській державі в державних структурах, то до чого тут держава? Вже з 2015 не було проблем з відмовою, як в 2014, коли ми два місяці оббивали пороги військкоматів. В 2015 на службу в ЗСУ чи НГУ дуже легко можна було вступити. Навіть певна політика легалізації проводилась.

Це ж був свідомий вибір людей: не хотіти жити й коритись системі, бути "вільними людьми", певний контрсистемний ореол, певна підтримка позасистемних спільнот і таке", - пише Олександр Сосницький у "Фейсбуку".

Постійне питання: чому вищезгадані добровольчі з'єднання не влилися до ЗСУ чи НГУ? Не через "вольницю" чи "контрсистемщину" - це якщо й було, то не було головним мотивом. Все трохи складніше.

На рівні командування - бо не знайшли компромісу, який задовольнив би обидві сторони. Але ми зараз не про командування, а про звичайних бійців. У кожного, звісно, була своя причина, але найголовніших - три:

1. Люди були згодні перейти до ЗСУ, але не як окремі бойові одиниці, а разом зі своїми побратимами та командирами, яким довіряли. Такої можливості їм де-факто не дали: "окремі роти" з добровольців у складі батальйонів ЗСУ існували, в кращому разі, лише поки батальйон був на передовій, і те неофіційно, офіційно ж ці люди були "розмазані" по всьому батальйону чи бригаді - ними просто заповнювали перші-ліпші вакантні посади - і дуже скоро бійців відправляли служити туди, де і ким вони були оформлені за штаткою. Їм часто доводилось виконувати не властиві їм посадові обов'язки, і їхніми товаришами по службі раптово опинялися ментально зовсім чужі їм люди - іноді це були аватари, заробітчани, а то й відверті ватники.

2. Люди не могли підписати контракт, бо мали серйозні особисті проблеми. Найчастіше зі станом здоров'я (в добробатах часто воювали, причому дуже ефективно, люди з інвалідністю, які не пройшли б жодну медкомісію). У деяких була непогашена судимість. Деякі не могли залишити надовго родину, роботу, бізнес і воювали на фронті "наїздами", за домовленістю з командирами (наприклад, два місяці на фронті, два удома. Як правило, люди з цієї категорії були не простими піхотинцями, а висококваліфікованими спеціалістами).

3. Третя причина, на мій погляд, є головною. Є люди, які в мирний час обирають для себе професію військового і просто ходять на службу, як інші на роботу. А є люди із зовсім іншим характером і схильностями, які ніколи б не мали стосунку до війська, якби не почалася війна. Ці люди прийшли, щоб воювати за свою державу. І вони не хотіли по півроку-рік, а іноді й більше, сидіти на полігонах, робити ремонти і ходити в наряди, поки інші воюють. В добробатах цього не було, там люди або воювали, або вчилися воювати, або відпочивали між бойовими операціями. Я знаю ЗСУшників, колишніх бійців добробатів, які по 3-4 рази переводилися з бригади в бригаду - як тільки бригаду виводили з фронту, вони переводилися до іншої, яку щойно завели, щоб не витрачати свій час на "службу" замість війни. Уявіть собі: ти пожертвував своєю улюбленою роботою, можливістю бути зі своєю сім'єю чи коханою дівчиною, щоб воювати на фронті - а замість цього по кілька місяців в холод, дощі і в спеку живеш у палатці на полігоні, ходиш в наряди по кухні і отримуєш догани за дрібні порушення статуту. Якщо ти не солдат, а офіцер - мінус кухня, але плюс сила-силенна абсолютно непотрібних паперів. Замість фронту, замість особистого життя, замість кар'єри - замість усього. Якщо вас, хто це читає, таке могло б влаштувати - чому ви досі не в армії?

З мого добровольчого підрозділу, який припинив своє існування в кінці 2017 року, дві третини бійців, включно зі мною, зараз служать у Збройних силах і вже отримали статус УБД. Але десь третина на гражданці, і статусу УБД не мають. Це люди, які кілька років воювали на першій лінії, а іноді і попереду неї. Ясна річ, коли воювали, про УБД не думали. Але час іде, і несправедливість - оця нерівність, а не відсутність пільг - починає все сильніше пригнічувати морально.

Врешті-решт, якщо майже вся Україна "по клаптиках", тобто, по областях, визнала добровольців - це просто має бути зроблено на державному рівні. Навіть з погляду демократичного устрою і єдності держави.

Оригінал