Навіть не знаю, чи випадає в такому зізнаватись. Така проблема зі мною: я геть не вмію брати участь у колективних діях. Ні у жвавих дачних суботниках, ні в пікетах, що видаються збіса корисними, ні в мітингах, у яких концентрується націєтворчий ентузіазм. Та що там: я навіть на футбол уже 15 років не ходжу.
Будівельний матеріал громадянського суспільства з мене — ніякий. І не тому, що я не люблю людей, гордую ними або не підтримую їхні ідеї. Ні, я просто не вмію себе побачити серед них. От піду я до них і щось не те пораджу або наплутаю, або зведу їхні старання нанівець якимось необережним словом. Або вони раптом почнуть кидатися камінням і мене примусять. А я проти насильства.
Одне слово, людське товариство для мене радше невичерпне джерело тривоги, ніж братньої любові. І це трагічно.
Мова в небезпеці. То чого ж ти сидиш, як приклеєний?
Наприклад, от побачив я заклик "врятуй мову" і думаю: а непогано було б піти і врятувати — скандуванням гасел і прийняттям резолюцій, піснями і танцями. Бо люди, які закликають, не обманюють: мова в небезпеці. То чого ж ти сидиш, як приклеєний?
Або рейдери забирають останній грубий журнал про літературу — підпиши петицію. Або День Злуки на носі — поший прапор, вийди на міст Патона і з'єднайся в єдиному пориві з народом. Чого сидиш? Це ж твій народ! Або забудовники забирають на Троєщині останній гральний майданчик у дітвори. Рушай! Плакат намалюй: "Геть від дітей!" і рушай. Чужих дітей не буває. Чого ж сидиш?
Десь на дні душі — або що там замість неї — сидить черв'як гордині, пасивності, зарозумілості та снобізму. І прогризає в мені діру все глибшу. А мову вбивають, а журнал виселяють, а нація вимирає. І ти міг це зупинити, але не схотів. Тому й хочеться сказати, ніби у виправдання: я пропащий, з мене діла не буде, скористаєтеся моїм тілом після смерті, як вам буде завгодно, а доки живий, робитиму тільки те, що хочу.
2 
1
Коментарі
13