У ці березневі дні в моєму лісі традиційно збирають березовий сік. Проколоті свердлами й ножами сумні чорно-білі дерева плачуть просто в пластикові бутлі місцевих збирачів-дачників. А навколо контейнерів роїться перша весняна живність — кліщі, мурахи й усіляка інша сонна мушва. Сосни стоять неторкані — з них соку, як із козла молока. Вони потрібні для іншого — їх рубають на деревину. А берези тут — тільки для соку та краси. Дьогтю тут із них уже не роблять, горить береза поганенько і швидко трухлявіє.
Краса в неї таки своєрідна, бо не кожен її відчуває. Коли самотня береза губиться серед сосен, у ній проявляється індивідуальність. Плакучість і жалібність випирає тоді так емоційно, що хочеться її пригорнути й обійняти.
Натомість коли беріз багато, то від цієї нудьги, чорно-білої, як радянський телевізор "Весна-308", легко можна поламати очі або впасти в депресію. В ній точно ховається душа якогось дивного та нерозгаданого народу. Мабуть, того, що продав душу чорно-білому телевізору й сіє навколо себе сум і незадоволення цілим світом.
Але що мені винна береза, ота самотня красуня серед сосен? Нічого. Вона така ж частина лісу, як і сосна, дуб або польський гриб. Рівна серед рівних.
Щоберезня, в умовах авітамінозу та загальної кволості організму, вже сім років поспіль, я купую черемшу, яку ще називають "диким часником" або "ведмежим часником", в однієї місцевої росіянки. І всі сім років у нас повторюється однаковий діалог.
Я: Добридень, а це у вас часом не листя конвалії?
Вона: Чё?
Я: Ничё. Почём черемша?
Потім відбувається мирний процес купівлі-продажу і ми розходимось до наступного березня.
Іноді я думаю, що в Україні між українцями і росіянами справді щось зміниться на гірше тільки тоді, коли одного березня я прийду і куплю в неї черемшу, нічого не питаючи, а вона продасть мені листя конвалії.
1 
1
Коментарі
1