Моя бабця панічно ненавиділа німців і намагалася непомітно передати цю ненависть мені, наче щось дуже звичайне. Як кладуть іноді до ранця бутерброд школяреві. Малим я слухав її розповіді про евакуацію. Але не міг збагнути: хіба можна ненавидіти щось таке абстрактне як "німецький народ"?
Насправді ненавиділа вона тільки одного німця, якого бачила в житті. У глибокому радянському тилу, аж у Башкирії, бабця пережила наліт ворожої авіації. Вона просто йшла, а він просто летів. Думала, що це радянський літак, посміхнулася і помахала йому рукою. А він висунувся з кабіни, посміхнувся їй і ледь не прошив кулеметною чергою. Німецькі кулі, які застрибали біля ніг, вона порівнювала із "жабками" на озері.
За два тижні бабуся померла
У дитинстві я сприймав цю історію за чисту монету. Зовсім не замислювався, чи міг насправді німець долетіти аж до Уфи. І, головне, чи можна з такої відстані помітити його фальшиву посмішку. Але що далі жив, то менше вірив у цю історію. Тепер вона всуціль здається міфологічною. У ній усе зраджувало велике бажання знайти для абстрактної ненависті конкретне підтвердження.
— Всіх, я їх усіх ненавиджу, — казала бабуся, ніби всіх поіменно знала.
Уже незадовго до смерті почула, що я їду до Німеччини.
— Ти там обережно, — попереджала. — Ти знаєш, які вони всі сволочі?
— Бабусю, та які сволочі! — я намагався пояснити позитивні якості німців на чомусь конкретному і знайшов. — От я туди їду, вони мене перекладуть, надрукують у книжці, ще й грошей дадуть.
— Точно дадуть? Не обмануть? — сумнівалася вона. І востаннє розповіла про німця та постріли.
Я поїхав до німців із цією історією у ранці. Коли повернувся, за два тижні бабуся померла. Нічого іншого не залишалося, як віддати ті німецькі гроші на її похорон. Щоб вона нарешті таки повірила, що не всі німці — сволочі.
1 
1
Коментарі
13