Уривок із книжки "Ship life. Сім місяців добровільного рабства" Ольги МЕЛЬНИК
Норвегія
4–12 травня 2012 року
5 травня, день у морі
Я мала взятися за роботу вчора ввечері. Але помічник бар-менеджера Іво змилувався й дозволив почати сьогодні. Я забрала від кравця свої формені штани, які той повинен був укоротити. Штани ці без кишень, а це дуже незручно. Нікуди подіти все те, що постійно має бути при мені в робочий час: ручку, чеки, штопор, ліхтарик, картку офіціанта й ключ від кімнати. Доводиться розпихати їх куди тільки можна. Дещо постійно тримаю в руках і на таці.
Мій перший пункт у розкладі – їдальня для гостей. Вона займає більше половини всієї 14-ї палуби, має понад 150 метрів завдовжки й дзеркально однакова вздовж обох бортів. Їжа для гостей тут безкоштовна, а моє завдання – шукати тих, хто хоче випити щось із бару за окрему плату. Дуже гублюся в цьому місці – забуваю, в кого і де брала замовлення. Одні гості навіть самі вже махали руками, щоб підійшла. Іншим ненароком розлила червоне вино на білу поверхню стола. Щоразу прошу вибачення, і поки що мені пробачають: "Ну нічого, буває. Їй же, мабуть, не більше 18", – перемовляються гості між собою.
Не знаю ні складу, ні назв коктейлів. Але, на відміну від інших офіціантів з України або Росії, можу досить точно відтворити назви, які називають гості. До того ж я принесла свіжих фруктів. За це мої замовлення бармен виконує в першу чергу.
Робота офіціанта на круїзному лайнері дуже відрізняється від аналогічної в барі на суші, де гості сидять за столами й чекають, доки їм принесуть випивку. Тут треба ловити клієнтів. Встигнути максимально скористатися моментом, доки вони чекають на початок вистави, і взяти якомога більше замовлень. Для цього необхідні швидкість, добра пам'ять і фізична сила – щоб носити повні таці з напоями. Немає коли й на чому записувати, хто що замовив. Я вже йшла в комірчину бару, ледве тримаючи всі замовлення в голові. Аж тут хтось окликнув, аби зробити ще одне, – і все сплуталося й полетіло шкереберть.
Тим часом у комірчині, як у вулику: десять офіціантів, зо п'ятдесят замовлень, два-три бармени і два касові апарати. Всі кричать, сваряться, вихоплюють одне в одного потрібну склянку й нервуються, коли хтось затримується біля каси.
Мій перший день роботи в барі театру виглядав десь так: є замовлення – що далі? Як отримати напій? Як надрукувати чек? Яку брати склянку? І як за стандартами компанії правильно прикрасити коктейль? Просила колег-офіціантів допомогти розібратися, та хіба їм до пояснень у бізнес-час? Серед інших була й дівчина з України. Проте на моє прохання відгукнулася не вона, а Коллін – сивий ямаєць.
Він пропрацював на круїзних лайнерах компанії практично все своє життя. Коллін уже трохи застарий для цієї роботи, але ніхто не сміє його звільняти – він тут довше за будь-якого бар-менеджера.
Він показав, як швидко знайти потрібний напій у системі і як скорочено записувати коктейлі, коли приймаєш замовлення. Вдома на Ямайці Колліна чекають шість доньок – усі від різних жінок. Він має забезпечувати їх усіх.
У мене враження, ніби потрапила в іншу галактику або до первісних людей. Здається, якби не було супервайзерів, а була б зброя, то офіціанти повбивали б одне одного.
Після початку вистави маю вільний час – до її закінчення, тобто 45 хвилин. Вирішую забігти в каюту – відпочити. Інші офіціанти подалися в другий бар, аби спробувати заробити щось там. Не знаю, чи в кожен бар можна просто прийти й робити бізнес у вільний час. Проте нібито для кожного офіціанта відкритий найбільший на судні "Скай-бар". Але треба мати хороші стосунки з барменом.
Шоу закінчилось, і я повертаюся збирати й мити склянки. Робити це мусять усі офіціанти, які отримали хоча б одне замовлення в театрі. Проте в цей час багато клієнтів у "Скай-барі", тому чимало хто "забув" вчасно повернутися в театр. Прибирати треба швидко, бо майже одразу починається друга вистава. До того зала має бути чиста, а склянки – перемиті й розставлені на свої місця.
Ісландія і Норвегія
4–17 серпня 2012 року
11 серпня, день у морі
На 12:00 в їдальню, яка межує з Ocean-view bar, приходить офіціант Ньюман з Індонезії. Познайомилася з ним, коли працювала на гриль-станції на 14-й палубі. Він трудиться в "Пул-барі" – це всього на одну палубу нижче, бо 13-ї на борту немає. Ньюман із власної волі підміняв мене, коли моя заміна не з'являлася вчасно або коли мені треба було кудись відійти на кілька хвилин. Тоді з ним перекидалися кількома фразами, і все. Ньюман взагалі мало з ким спілкується. Але в Ocean-view bar він раптом заговорив до мене перший: "Я спостерігав за тим, як ти обслуговуєш людей. Ти приносиш напій, ставиш його на стіл – і все". Я стала приглядатись, як працює Ньюман. Він дістає задоволення від роботи: завжди усміхнений, у піднесеному настрої.
Його розклад – на "Пулі", але під час ісландського круїзу там робити нічого. Хоча в їдальні торгівлі теж практично нема. Роботи на всіх сомельє і офіціантів замало. Однак Ньюман – один із найкращих. Він безпомилково запам'ятовує тих, хто п'є, і швидко до них підходить. Навчає й мене так робити: "Дивись, отам жіночка, яка щоразу замовляє келих шардоне під час обіду. Підійди до неї".
15 серпня, Берґен
Ньюману до рук потрапила книжка про те, як отримувати задоволення від того, що робиш. Він перечитував її багато разів і навіть конспектував. Вона в нього була із собою. Я хотіла взяти почитати, але ж вона – індонезійською. Він спробував переказати її зміст.
– Знаєш, яка головна відмінність між нами, людьми Сходу, і вами, людьми Заходу?
– Яка?
– Ви працюєте, тільки коли знаєте, що вам за це заплатять, а ми – просто працюємо, незалежно від того, платять нам за це чи ні.
Канарські та Азорські острови
29 вересня – 13 жовтня 2012 року
29 вересня, Саутгемптон
Мою нову сусідку звуть Бранка. Або Б'янка, як вона для зручності гостей написала на бейджику. Вона – з Сербії. Трохи нижча за мене, блондинка з кучерявим волоссям середньої довжини. Їй 40 років. Приїхала як сомельє у свій перший в житті контракт. До того працювала в елітних ресторанах на Криті.
Б'янка чітко знає навіщо приїхала. Без щонайменше 10 тисяч доларів додому не повернеться. Вона пропрацювала сомельє не один рік і знає свою роботу. Але є ще така річ, як стандарти компанії. Її вони мало цікавлять. Б'янка хоче народити дитину. Ці гроші їй будуть потрібні, щоб почуватися захищенішою в декреті. Її хлопець – із заможної сім'ї. Але Б'янці неприємна сама думка, що доведеться брати гроші в його батьків. Тому й наважилася влаштуватися на круїзний лайнер. Її хлопцеві важко це зрозуміти, але він не зміг її зупинити.
30 вересня, день у морі
Ми з Людою наймали одного філіппінця-клінера, який за 20 доларів на круїз прибирав нашу каюту й міняв постільну білизну. Б'янка відмовилася від його послуг. Сказала, що це – дорого.
5 жовтня, Тенеріфе
Вийшла в місто і зустріла там Ньюмана. У нас обох змінився розклад, і тепер бачимося значно рідше.
Ми гуляли набережною. Там усюди цвіли помаранчеві квіти, які в нас називають "райська пташка" і вирощують у вазонках. На одній із лавок сидів художник і ручкою малював пейзажі. Виходило дуже симпатично. Намальоване можна придбати всього за два євро. Я вибрала пейзаж із вулканом. Ньюман купив його мені і собі взяв щось подібне. Ввечері він подзвонив мені в каюту:
– Ольго, я тебе кохаю.
– Ньюмане, перестань, будь ласка, інакше я більше ніколи не вийду з тобою в місто.
– Я знав, що так буде.
– А на що ти сподівався?
Через півгодини він постукав у двері, залишив любовну записку і зник. Мені Ньюман теж подобається. Він – цікавий, добрий і привабливий. Він – мій близький друг. З ним я навіть можу поплакати. Я не раз задивлялася на його сідниці, коли він стояв біля касового апарата. Але коханням це не назвеш. Взаємний потяг, дружба, симпатія – якось так. До того ж в Індонезії в нього є дружина і троє дітей
3 
1
Коментарі