9 березня оголосили переможців Національної премії імені Тараса Шевченка. Отримають по 200 тисяч гривень. Нагородження відбудеться 22 травня в місті Каневі на Черкащині. Про цьогорічних лауреатів розповідає голова комітету премії Юрій Макаров, 65 років
Література
Оксана ЛУЦИШИНА, 46 років. Роман "Іван і Феба"
Після Оксани Забужко з "Польовими дослідженнями" в нашій літературі з'явилося чимало жіночих імен, це вона їх надихнула (ну, можливо, ще Леся). "Жіночий роман" (не плутати з жанром масового палп-фікшну) — тренд, але досі мені бракувало масштабу, потуги. В Оксани Луцишиної вийшло сильно й переконливо. Роман у чомусь перегукується з "Музеєм покинутих секретів". Це справді історія нашої незалежності очима жінки. Масштаб і якість прози виділяє текст з-поміж інших номінантів.
"Вічний календар" Василя Махна веселий, сміливий, але… недосконалий. Бракувало вдумливого редактора, не всі сюжетні лінії вибудовані. До того ж мистецтвознавиця Катерина Липа опублікувала рецензію зі списком історичних "ляпів", які варто би усунути. Тож із нетерпінням чекаю на друге видання. Володимир Рафєєнко видав свій перший україномовний роман, це надзвичайно цікавий досвід зміни коду, навернення (чи повернення?) до мови, яка, як ми пам'ятаємо з Гайдеґґера, для письменника "Дім буття".
Олена Герасим'юк довела, що про війну можна писати вірші. Пам'ятаєте в Ганни Арендт: "Чи можна писати вірші після Аушвіца?" Чи можливі вірші з окопу, з минного поля, зі шпиталю — з кров'ю, відірваними кінцівками, смородом? Виявляється, можливі, й це дивним чином адекватний спосіб передати емоційний досвід, який іншими інструментами не передається.
Хотілося, щоб ці книжки читали, й вони стали частиною колективного досвіду українців. Ми, Комітет, зі свого боку просуватимемо ці твори.
Публіцистика, журналістика
Станіслав АСЄЄВ, 31 рік. Збірка есеїв "В ізоляції"
Станіслав Асєєв 31 місяць перебував у полоні російських бойовиків, сидячи в колишньому артцентрі "Ізоляція", де вони влаштували концтабір. Про жахи полону його наступна книга, а це — ретельна хроніка перших місяців окупації Донецька. У нас у журналістиці взагалі бракує репортажу, а в Асєєва — репортаж із пекла. Це текст виняткової якості, саме в цьому річ, хоча те, що книжка писалася на краю могили, додає їй вартості. Її видано й перекладено англійською ще тоді, коли сам Станіслав був у катівні. Світ має дізнаватися, що діється в Україні, та й ми маємо усвідомити ціну своєї легковажності. Адже це ми на самих початках незалежності віддали Донбас і Крим на поталу місцевим "елітам". Не лише владі, а й суспільству було байдуже.
Вахтанг Кіпіані зі "Справою Василя Стуса" теж зробив дещо більше, ніж ретельна робота архівіста. Доки журналісти продавали свою душу на телеканалах кума Путіна, він парадоксальним чином перетворив результати супероб'єктивного дослідження на політичне висловлювання.
Візуальне мистецтво
Борис МИХАЙЛОВ, 82 роки. Відеопроєкція та фотоінсталяція "Випробування смертю"
Для світу фотограф Борис Михайлов — український художник номер один. У міжнародному культурному просторі прославився на хвилі зацікавлення "совком" і першими роками його розпаду, це був класичний "соц-арт". Але на відміну від інших художників тієї доби, він перегорнув сторінку й розвивався далі, доводячи, що тодішні брутальні шокуючі фактури, зображення потворного людського тіла, бомжів, алкоголіків, просто, перепрошую, тупих обивателів — лишень адекватний засіб фіксації епохи.
В останній виставці "Випробування смертю" художник уже не бореться з демонами минулого, а осмислює універсальні категорії. Це робота мудрої людини, якій не потрібно кричати, можна розмовляти спокійним голосом і бути почутою.
Музичне мистецтво
Олександра АНДРУСИК, 35 років, Євген ШИМАЛЬСЬКИЙ, 38 років, і 42-річна Катерина СУЛА. Цикл концертів "Архітектура голосу" музичного агентства "УХО"
Ми досі маємо потужну мережу початкової музичної освіти, здавалося, кожен другий наче мав би бути фанатом академічної музики, а це не так, сприймають хіти від класиків, Моцарта чи П'яццоли, перетворені на попсу.
Щоби сприймати класичну музику, треба тримати в голові 300 років її розвитку, розуміти, кінцевою точкою якого маршруту є запропонований твір. Або це можливо за допомогою вигадливої режисури. Тут ідеться саме про неї. Декілька відважних творчих людей вирішують навчити слухати сучасну музику країну, яка на ній не вихована. І ця групка перевертає культурний контекст і формує слухача, довівши, що сучасну класику можна не тільки подавати, а й продавати.
"Архітектура голосу" — цикл із 19 концертів, кожен відбувався в унікальному місці: в Києві це кінотеатр "Флоренція", НСК "Олімпійський", Планетарій, стадіон "Старт".
У колах фахових музикантів розпочалась істерика. Не добирають слів, плюються. Суть така: "Як ви насмілилися відзначити якихось кураторів, коли корифеї залишилися без премії за вислугу років?!" Я їх розумію: в старих постсовкових ієрархій ґрунт іде з-під ніг, а поруч, геть поза сферою музичного істеблішменту — справжнє культурне явище!
Театральне мистецтво
Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ, 63 роки. Вистава Verba за мотивами драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня", Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка
Режисерові вдалося точно визначити місце Лесі Українки в сучасній українській культурі, індустріального занепаду в постіндустріальну добу. Він удався до брутального мінімалізму. Замість живої природи, наповненої міфологічними сутностями, —лісопилка, влучний образ! Здавалося б, ту, Лесину Україну, розпиляли та розвіяли по світу друзки. Аж ні! Основа залишилася, архетипи живі.
Маслобойщиков — сценограф і кінорежисер, який ніби не мав практики роботи з акторами в театрі. Глядачі, які бачили "Вербу" на прогоні, стверджують, що вистава була не зібрана. Те, що побачив я, виглядало досконало. Є висока акторська культура, якої часто бракує нашому театру.
Перемога не прив'язана до святкування 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Маслобойщиков не робитиме щось під дату. Його справді "проперло", а виставу неможливо було би не помітити й у будь-який інший рік.
Кіномистецтво
Валентин ВАСЯНОВИЧ, 49 років. Повнометражний ігровий фільм "Атлантида"
Із попереднього фільму Валентина Васяновича "Рівень чорного" вже було зрозуміло: це принципово нова постать в українському кіно. Тепер уже він визначає тренди. Багато поколінь вітчизняних режисерів наслідують традиції українського поетичного кіно, особливо випускники університету імені Карпенка-Карого. Використовують довгі плани, статичність, загадковість. Те, що в 1960-1970-х роках було новим словом і проривом на світовому рівні, згодом стало гальмувати наше кіно. Васянович довів це до логічного кінця. У нього теж на весь фільм 20 монтажних склейок, але він наповнив кадр такою внутрішньою напругою, що після нього працювати в цій манері буде складно.
За сюжетом, дія фільму відбувається на Донбасі 2025 року, після перемоги над Росією, але посттравматичний синдром, який наклався на катастрофу не лише природи, а й свідомості, — це мистецький діагноз учорашньому та нинішньому Донбасу. Утім, у кожній трагедії має бути проблиск надії, й Васянович дає цей продих, натяк на позитивний сценарій. Ну так, звісно ж, любов.
17 
1
Коментарі