"Єрусалим — це атомний реактор, який вийшов з-під контролю" - письменник Меїр Шалев

Моя бабуся виїхала до Ізраїлю майже 100 років тому. Готувала поганенько. Єдине, що справді у неї виходило — це борщ. Коли наливала його по тарілках, різала чорний хліб і натирала його часником. Це вміння я перейняв.

Репатріація до Ізраілю йшла з усіх країн. Тому у нас є ознаки кухонь усіх куточків світу — починаючи від ефіопської, закінчуючи українською. Особисто я люблю середземноморську та арабську. Але оскількі маю міцні зв'язки з родиною, східноєвропейська завжди займатиме місце в серці і шлунку.

 

Мої пращури, які заснували мошави, були не тільки соціалістами, комуністами, а й сіоністами одночасно. Тобто дуже ідейно вмотивованими. У кібуці вся власність колективна. Власність у мошаві частково приватна, частково колективна. Деякі питання щодо торгівлі там вирішуються колегіально. Мій дідусь, був справжнім соціалістом. Образився на свого брата, який виїхав до Америки. Називав його двічі зрадником — сіонізму і соціалізму. Брат же увесь час намагався з ним помиритися. Відправив велику суму доларів у конверті. Але коли дід його отримав, то дуже розлютився. Написав записку: "Забери свої брудні капіталістичні гроші, нажиті на експлуатації американського пролетаріату" і відправив гроші назад. Але брат знав, як йому помститися. Він купив великий американський пилосос і подарував його бабусі. Відсилати його було дуже дорого і бабусі він був дуже потрібен. Помста звершилася і дід мав прийняти двічі зрадника. Про це книжка і написана.

Нам, письменникам, вірити не можна. В моїй родині кожну історію щоразу розповідали інакше. Доходило до семи версій однієї події. Офіційною ставала не найправдивіша, а найкрасивіша. Коли я був маленький, мій дядько розповідав, що віслюк, який жив у нас, вночі виходив на вулицю, розправляв вуха і злітав у повітря. І летів він до самого британського короля Джорджа. Я виріс і використав цю історію у своєму романі. Мені зателефонував мій дядько і сказав, що віслюк не подорожував до Британії. Він літав до Туреччини на зустріч із султаном.

Щойно нова книжка виходила — збирався консиліум. Приходили всі тьоті і дяді. Гортали сторінки і казали що, добре, а що було зовсім не так. Я їх довгий час слухав, а потім сказав: "Шановні, часи Сталіна вже давним давно минули. У нас тут тепер демократія. Тому писатиму, що захочу, а ви як знаєте". Вони сердилися і сварилися. Та потім книжку про бабусю переклали на безліч мов. У багатьох країнах вона стала найбільш впізнаваною старою жінкою.

Маю велику проблему. Герої з попередньої книжки завжди хочуть просочитися у нову. Тому щойно я видаю книгу, я її відкладаю. Про неї забуваю і не перечитую. Одразу починаю думати про нову книжку і складати історію. Але є один тип жінки, яка під різними іменами, у різних обличчях переїжджає з книги в книгу. Вона так часто з'являється у моїй творчості, що моя дружина почала щось підозрювати.

Насправді, я люблю Тель-Авів, бо він динамічний і мобільний. До того ж молодий — там багато вечірок і увесь час щось відбувається. Не дуже люблю Єрусалим. Для мене він занадто святий, занадто релігійний та фанатичний. Єрусалим називають містом вічного миру. Та через релігію його можна назвати містом вічної війни. Від початку історії через неї там точилися суперечки. Люблю туди приїжджати, але не жити. Варто хоча б поглянути на Гоголя. Він приїхав туди і отримав "єрусалимський синдром". Поїхав головою, повернувся додому і спалив другий том "Мертвих душ". Так Україна втратила одну з найкращих книжок, яка могла б бути в її історії.

Дійсно, Єрусалим — це атомний реактор, який вийшов з- під контролю. Були три найвеличніших міста давньої цивілізації — Рим, Афіни і Єрусалим. Перші два залишили своє минуле в минулому. Сьогодні воно цікавить лише туристів та археологів. А в Єрусалимі досі існують ті ж проблеми, що й тисячі років тому. Точаться ті самі суперечки навколо, що і на зорі історії. І кінця цьому нема. Тому хто хоче приїхати — обмежтеся 10-ма днями. Все подивіться і тікайте додому.

 

До письменництва я прийшов дуже пізно. Мій перший роман вийшов, коли мені було 40 років. Відтоді, як я брав участь у війні, минуло багато часу. Звичайно, у мене був досить серйозний досвід, від поранень мало не помер. Та війни не впливали на мій досвід, як письменника, бо багато часу минуло. Я не люблю політику. Ніколи не писав книжок про війну. Мої книжки присвячені вічним темам, розкритим у світовій літературі — коханню, ненависті, помсті.

У нас є такі письменники, які вважають себе пророками, на кшталт нового Єремії чи Ісаії. Я не з таких. Є два видатні твори, які людство зберегло через три тисячі років — Іліада і Одіссея. Перший — політичний твір. А Одіссея присвячена людині, яка повертається додому з війни, 20 років по тому, до своєї дружини. З Іліади зараз максимум, що пам'ятають, що була там якась прекрасна Єлена і що греки збудували якусь дерев'яну коняку. Це все. Одіссея стала основою для багатьох літературних творів і наріжною темою всієї європейської літератури.

Іноді книги впливають на читачів дивним чином. В Ізраїлі дуже багато людей читають. Часто отримую дивні запити та листи. В них запрошують на весілля, іноді навіть рабином. Але я навіть не релігійний. Кликали на похорони чоловіка, який любив мої романи. Просили там виголосити промову. Треба було сказати щось про людину, яку я ніколи не зустрічав. Листи я можу залишити без уваги, але нікуди не дітися від телефонних дзвінків. Один чоловік запропонував провести день з його дружиною, бо в неї день народження. Тобто він мене хотів мати як подарунок за ланч в Тель-Авіві. Я запропонував брати вище й оплатити вікенд у Парижі. Тільки тоді він зрозумів всю недоречність ситуації.