"Перенесли свідомість людини до тіла кота і відправили його в минуле" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Коти прийдуть - порядок наведуть" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Володимира Пояснюка.

Автор народився 16 січня 1983 року у місті Кам'янка-Дніпровська у Запорізькій області. 1999 року вступив до філологічного факультету (спеціалізація "міжнародна журналістика") Запорізького державного університету (зараз – Запорізький національний університет), який закінчив 2004-го.

Під час навчання у університеті почав працювати у тижневику "Футбол" позаштатним кореспондентом. Взимку 2004-го переїхав до Києва, влаштувався до редакції газети "Команда" на посаду кореспондента відділу внутрішнього футболу. Зараз працює керівником відділу зарубіжного футболу www.footboom.com.

Текст новели:

В такі дні, коли сонце заливає все навкруги яскравим світлом, проспектом Пухнастих Котиків гуляти особливо приємно. В минулому це було одне з найнеприємніших місць Києва через постійні пробки та погане повітря, але коли приватним особам заборонили володіти автомашинами, ситуація в цьому районі значно покращилася. Тож я вирішив пройтися пішки аж до метро "Котолонь", звідки мені треба було потрапити на набережну. Коти не дуже люблять воду, тому це місце виглядало ідеальним для зустрічі з шефом, яка мала би бути цілком приватною.

Шеф вже чекав на мене. Наша організація намагається не афішувати себе, і тому він був одягнутий у сучасному стилі. Ніяких костюмів і черевиків – футболка із зображенням симпатичного котика та шорти, ото і увесь, так би мовити, "камуфляж". Коли я підійшов, він саме постив чергове фото свого сіамського здорованя у соціальну мережу Catsbook.

- Ми готові, - нарешті сказав він, не дивлячись на мене. – Техніка доведена до ладу. Не передумав?

Я чекав саме цього повідомлення, але все одно від хвилювання на якусь мить збився подих.

- Так, - нарешті вичавив я з себе. – Я готовий.

* * *

Коти (а точніше, фанати котів) заволоділи містом, а згодом країною й усім світом, у 2017-2019 роках. Це не трапилось якось несподівано – прибічники котів провадили копітку працю впродовж багатьох років, але лише з появою Інтернету ситуацію можна було нарешті спробувати "розгойдати". У світовій мережі миттєво з'явилися мільйони милих фотографій та відеороликів з котами та кішками, які повинні були створити ілюзію комфорту та затишку, що генерують ці тварини. Цього не треба було доводити, адже люди давно помітили, що муркотіння котів здатне заколихати та відновити нерви, ба й навіть сприяти загоєнню фізичних ран.

На тлі соціально-економічних потрясінь партія прихильників котів набирала собі вісти з космічною швидкістю. Першим реальним кроком політичної сили стало перейменування Московського проспекту на проспект Пухнастих котиків, а згодом необхідну кількість голосів набрала петиція до Київради з вимогою "Визнати вуличних котів частиною екосистеми міста Києва, дозволити їм вільно жити в підвалах, горищах та інших місцях їх постійного перебування". Коти (отже, їхні прибічники) умить стали серйозною силою українського політикуму і легко пройшли до Ради. Цьому не слід дивуватися – котів заводять та котами опікуються абсолютно усі верстви населення, тож і підтримка у них була майже одностайна.

Останні сумніви щодо успіху "котореволюції" зникли після того, як невідомий кіт врятував життя маленькій дитині просто-таки на Майдані Незалежності. Камери спостереження зафіксували, як дівчинка біжить за м'ячем на проїжджу частину дороги, а на неї з підворіття стрибає кіт. Врізавшись лапами дівчинці в груди, він силою свого стрибка відштовхнув її від неминучої смерті, але йому самому вже ніщо не допомогло. Здоровенна вантажівка буквально розмазала бідолашну тварину по асфальту...

Цей інцидент став відправною точкою для "закручування гайок" новою владою. Після інциденту було заборонено автомобільний рух найбільшими вулицями Києва. Коти швидко звикли гуляти де завгодно, і на менш важливих вулицях їх постійно збивали. Тож автівкам була оголошена справжня війна. Населення вимушено було пересісти на громадський транспорт, кількість та якість якого не відповідала чисельності населення столиці, і з ранку до вечора на зупинках юрбилися натовпи.

Другим дуже контроверсійним рішенням влади стала фактична заборона собак. Вони завжди виділялись не дуже прихильним ставленням до котів. Цього виявилось цілком достатньо спочатку для впровадження податку на псів, потім – для його стрімкого підвищення (адже собаці про те, що кота більше не можна кусати, ніяк не розповіси), і нарешті – для дозволу відстрілювати тих собачих екземплярів, що можуть встановлювати навіть теоретичну загрозу для котів (у тому числі бродячих).

Врешті-решт все це не могло не призвести до виникнення опозиції. Обурені "собачники" та автомобілісти проводили мітинги, на які, зрозуміло, майже ніхто не реагував. Неприємною звісткою для опозиціонерів стало те, що переважна більшість населення все ж таки підтримувала владу – одні звикли увечері гладити котів та слухати їхнє мурчання, іншим до вподоби була заборона собак. "Бач, гадили де завгодно, а зараз чистота!.."

І тоді на порятунок прийшов технічний прогрес. Люди дуже вчасно навчились робити так звані "мозкові імпланти" - переносити свідомість однієї істоти у голову іншої. Це було щось на кшталт того, як професор Преображенський у Булгакова пересаджував собаці людський гіпофіз (до речі, "Собаче серце" також заборонили як пропаганду псів та насильства до котів). Нашою організацією було проведено безліч таємних дослідів по переносу свідомості та пам'яті однієї людини у голову іншої, а також – і це найголовніше – свідомості та пам'яті людини у голову кота. Все було ретельно відкаліброване і нарешті можна було узятися за справу всього нашого життя.

Ми замислили перенести свідомість людини до тіла кота, а потім відправити цього кота у минуле. Ілон Маск за фантастичні гроші поділився із нами експериментальною установкою для подорожей у часі, зробленої на базі його ракети Falcon 9 (саме для цієї цілі Маск насправді розробляв своє розрекламоване космічне дитя).

Про те, що вся ця техніка готова, мені й сказав шеф. Вже досить тривалий період я у якості добровольця призвичаювався до котячого тіла у межах лабораторії, а тепер настав час "бойового виходу". У минуле мене надсилали з чіткою метою – знайти того кота, що врятував дівчинку, і встигнути ліквідувати його до тієї миті, коли він реалізує свій сміливий та відчайдушний вчинок. Відповідно з цією зміною історії, прихильники котів не матимуть змоги наполягати на прийнятті своїх законів й усе піде по-іншому. Як саме – ми не знали, та це було й не важливо. Головне, що по-іншому.

Ми усвідомлювали всі ризики нашої вигадки, але іншого виходу з ситуації не бачили. Принаймні, гірше не стало б.

- Завтра я вирушу, - сказав я шефові.

* * *

Найбільшою проблемою у "керуванні котом" був хвіст. Якщо до можливості однаково ефективно застосовувати всі чотири кінцівки швидко звикаєш, то от "рулити" хвостом треба вчитися. Але ж корисна штука, особливо при падінні та швидкій зміні напряму руху!.. Єдиною перепоною, яку наші вчені так і не змогли вирішити, було спілкування. Я в тілі кота не міг "розмовляти" з іншими котами, бо разом з моєю людською свідомістю пересадили й людські думки та почуття. Котяча сутність в цей час зникала кудись в нутрощі котячого мозку, а куди саме – ніхто так і не взнав, як не намагався. Тож "підключитися" до кота в повному сенсі цього слова не вдавалося. Та це було неважливо. Головне було оволодіти моторикою – швидко бігати і вчасно випускати пазурі.

Коли я "переселився" у кота, моє людське тіло перенесли до кріокамери. Його функціонування підтримували новітні медичні агрегати, але робилося це швидше для проформи. У 2017-му ще не було необхідної апаратури, щоб повернути мене назад, тож це була подорож в один бік. А дожити у вигляді кота було нереально. Це зараз, після законів, мене на руках би носили – тоді ж, в умовах загазованого повітря та юрб бродячих собак, я не зміг би жити у Києві аж надто довго.

- У будь-якій ситуації завжди залишайся людиною, - таким було напуття від шефа перед тим, як я провалився у сон.

* * *

Перше враження від столиці України-2017 – страшенно галасливо і дуже брудно. Бруд мені не особливо заважав, а ось гуркотіння автівок могло перешкодити почути щось важливе. На щастя, коти мають дуже добрий слух... Апаратура люб'язно "висадила" мене у Батьківщини-Матері. Її меч якнайкраще підходив у якості приймача сигналу телепорта, а на щиті ще не було зображення голови кота. Гидливо підіймаючи лапи, я короткими перебіжками дістався Маріїнського парку, де й заночував на першому-ліпшому дереві.

Зранку "дня Х", покрутившись біля кіосків, я поживився недоїдками та спіймав не надто прудкого пацюка. Тепер було саме час збиратись на місце моєї зустрічі з таємничим котом-суперником. При підготовці я старанно вивчив план Києва і подумки дякував забудовникам центру міста, що залишили майже всі підворіття та купу маленьких тихих вуличок. Дістатися центру було зовсім неважко, особливо якщо пересуватися під припаркованими машинами – собаці туди не влізти, а сама машина не поїде, поки до неї не підійде людина. Машин, на щастя, було аж надто багато. В майбутньому це й призведе до соціального вибуху, на хвилі якого до влади прийде партія котів.

На Майдані було людно. Обережно визираючи з проїзду, який ми з шефом визначили домінуючою точкою місцевості, я шукав дівчинку з м'ячем та одночасно намагався визначити, звідки підійде суперник.

Час йшов. Дівчинку я запримітив здалеку і зрідка поглядав на неї, контролюючи швидкість її наближення, а ось кота все не було. Я все ретельніше та жвавіше крутив головою навсібіч, бо погане передчуття вже прокидалося в грудях. Останні слова шефа стукали в серце, таж я нарешті замислився над тим, що зараз на моїх очах трапиться вбивство дитини важковаговиком. Воно не могло не трапитись, адже я тут саме для того, щоб не перешкодити йому!.. Ось дівчина вже біля мене, ось і м'яч скаче на проїжджу частину. Я останнього разу озирнувся – крім мене, навколо ні душі. Чітко та зрозуміло постало переді мною усвідомлення того, що саме я повинен робити.

Залишайся людиною, коте.

* * *

Коли колесо вантажівки зненацька підстрибнуло на чомусь м'якому, її водій швидко вдарив по гальмам. Машина нервово сіпнулася убік і ледь не вилетіла на зустрічну смугу, але все обійшлося. Припаркувавшись за декілька метрів, водій виліз з кабіни.

Батьки дівчинки вже вели її подалі від дороги. На ній був яскравий топік із принтом у вигляді котячої мордочки, під якою йшов напис: "Коти прийдуть – порядок наведуть!". Просто посеред напису викарбувалися сліди від брудних лап, які ціною власного життя відштовхнули дівчинку від дороги.

Водій похитав головою та нервово посміхнувся.

- Коти прийдуть – порядок наведуть, - повторив він. – Це точно...

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×